Вівторок, 15 березня 2016 19:57

Основні проблеми історії і життя

Автор  Шульгин Олександр, український історик

Подаємо історіософську статтю відомого українського історика й соціолога  Олександра Шульгина (1889-1960), яка є своєрідним резюме останньої книги автора "Історія і життя" (1957), написаної французькою мовою. Як видно зі статті, Шульгин залишається прихильником позитивістської парадигми в українському історієписанні з її ідеями суспільної закономірності та методу багатофакторності при поясненні феноменів історичної реальності. 

Із передмови до першої публікацуії статті в "Збірнику на пошану Олександра Шульгина": "Як знаємо з критики-аналізи Н. Полонської-Василенко на останню французьку книжку О. Шульгина н. т. «Історія й Життя», виявилося бажання, щоб ця книжка була перекладена на українську мову. («Наукові Записки УВУ», ч. 2 за 1958 р., стор. 78). За іншими завданнями, О. Я. Шульгин не думав про переклад, але хотів дати по-українському ширший виклад своїх основних думок, і залишив перший нарис студії українською мовою. Цей нарис залишився у його недрукованій спадщині, і Редакція Збірника друкує його – у свідомості, що нині нема можливосте краще ознайомити український світ з думками українського історіософа-соціолога.

В примітках Автор подав тільки найважливіші твори, на які посилався у своїй праці, зазначивши, що докладніше подана бібліографія у самій праці. Редакція".

 

ЧИ ІСТОРІЯ Є НАУКОЮ?

shulhin ukrainian general of foreign affairs 1917Таке питання виникає особливо у Франції, де під словом sсіепсе – наука розуміють дисципліни виключно природознавчі. Між тим, сама історія, і різні гуманітарні галузі знання мають чи мусять мати право також називатися наукою. Щодо історії, то ще на протязі XIX віку вона зробила величезний крок наперед. Було вироблено строгу систему збирання історичних матеріялів, встановлення точних текстів історичних документів, а також створено методи їхньої критики та інтерпретації. Треба сказати, що в цьому відношенні немає цілком єдиного принципу проводити цю технічну працю: все залежить від доби, яку історик студіює. Згадати б тільки, що до найдавніших часів історії, для деяких періодів античности, та й для нашого давнього минулого документів є обмаль і дослідувач намагається використати й інтерпретувати кожне речення джерела. Навпаки в новіші часи, а особливо в нашу добу, джерел така сила, що завдання історика полягає насамперед у доборі тих джерел, що є дійсно важливими. В цій праці дослідника велику ролю відограє необхідне і досконале знання відповідних до його доби мов. Історик мусить також використовувати так звані допоміжні, технічні науки (див.

156

клясичну книжку Бернгейма1), як палеографія, сфрагістика, почасти генеалогія і, для давніх часів, археологія, що має свої окремі методи досліду, але висновків якої історик не може ігнорувати. Історик мусить використовувати й такі самостійні науки, що для нього є також допомоговими, як історія права, фолкльор, історія мистецтва, літератури, економіки. Всі вони також мають пряме відношення до історії, але свою галузь розглядають з іншого погляду, так би мовити, ізольовано.

Отже, коли основною прикметою кожної науки є існування вироблених метод, то такі методи історія безперечно посідає, і з цього погляду вона є справжньою наукою.

Людина, що хоче студіювати історію, що вважає себе істориком, мусить обов'язково засвоїти собі практичні, загальні історичні методи й ті, які вказані для студії обраної ним доби.

Коли ми побіжно глянемо на нашу українську історіографію, то побачимо, що вона стоїть на дуже високому рівні з погляду суто технічного. Вже М. Костомаров умів ставитись критично і науково до своїх джерел. Але найбільше в цьому відношенні зробила школа Володимира Антоновича, що сам видав стільки томів історичних документів з незвичайно цікавими коментарями. Завершенням цього технічного розвитку нашої історіографії є, звичайно, вже клясична «Історія України-Руси» Михайла Грушевського. Але не дивлячись на посідання суворих технічних метод, часом виникає сумнів, чи все ж історія є наукою. Історія має загальне завдання відтворювати людське минуле. Для цього вона студіює джерела і на підставі їх намагається встановити історичні факти. Це завдання не є легким, особливо, коли джерел мало, або коли вони суперечать одні одним. Для цієї праці саме й потрібне застосування тих метод, про які ми згадували вище. Але цю працю можна розглядати тільки, як підготовчу до чогось іншого, важливішого, до створення самого образу минулого. Один французький історик-соціолог, Лякомб2 називає тих, що ведуть цю важливу технічну працю, ерудитами, відрізняючи їх від істориків в ширшому розумінню цього слова. Ерудити-історики часто не мають якоїсь концепції, якоїсь ширшої уяви. І через те, поряд з дуже значними дослідами вони попадають на зовсім випадкові теми, часом навіть на історичні курйози. Хоч такі праці можуть бути цікавими самі по собі, але важливими вони робляться тільки тоді, коли їх може використати історик для своїх ширших дослідів. Часом підбираючи тему досліду, «ерудити-історики» виходять не з чергових потреб

157

історичної науки – насвітлювати те чи інше питання, а з випадкового факту, що вони натрапили на невідомий ще документ, або серію документів. І так праця для ерудиції є добра, але це буде тільки піготовча праця потрібна для дальшого використовування.

В чому ж полягає дійсне наукове завдання істориків? У ширших і вужчих синтезах історичного матеріялу. Можна прямувати до синтези всієї історії людства, як це намагається зробити в нашу добу Тойнбі. Можна обмежити цю синтезу історією одного народу, або однієї доби, або певного історичного явища чи історичної тенденції (гуманізм, реформація і т. д.). Можна обмежити його і більш вужчими проблемами, як, наприклад, в нашій давній історії: розвиток торгівлі в Київську добу і вплив її на нашу державність, або роля міст в Україні в той період тощо.

Проблема синтези в історії стоїть тепер безперечно на порядку денному. Про неї писав Неnri Веrr3, про неї говорив, нині також покійний, Georges Lefebvre4, не кажучи вже про Тойнбі5. Але коли подивитись на величезну масу історичних праць у світі, ми побачимо, що за винятком творів деяких видатних істориків, вони стосуються більше до ерудиції, ніж до синтетичної, себто суто наукової історії. Все людське життя взагалі переживає небезпечну кризу, коли одна людина може охопити тільки невеличку частину однієї й тієї самої дисципліни і рідко лише наважується торкнутися загальних проблем науки і самого життя. На це питання звертав особливу увагу Оґюст Конт6.

Це все наводить на думку, що треба з'ясувати, як же робити цю синтезу принаймні в тій галузі, яка нас тут цікавить, себто в історії. Отже, насамперед історик мусить розглядати кожний історичний факт не ізольованим, а в його генетичному зв'язку з попередніми фактами. Дійсно, історія – це рух: одні явища зміняють інші, але й те саме явище не відразу виникає і також має свою історію. Румунський філософ Ксенополь7 вказував на встановлення «історичних серій». Далі, справжній історик не задовольняється встановленням фактів, а мусить намагатися їх пояснити, себто змагати до встановлення причин. Є такі істо-

158

рики, що ставляться до цієї проблеми критично: дійсно, це річ часом не легка. Але ми не можемо не погодитися з німецьким філософом Дільтеєм8, який казав, що нам, історикам, встановлення причин є все ж більш приступне, ніж, наприклад, біологам, бо ми говоримо про людей і самі ми люди, отже все людське, навіть віддалене, може нам бути зрозумілим.

Тільки, щоб науково встановити причину якогось явища, потрібний або експеримент, або ж порівняння з іншими аналогічними явищами. Ясно, що для історії експеримент, який так широко вживається в природознавстві, є абсолютно неможливим. Проте цілком можливе є порівняння. Коли історики намагалися з'ясувати причину якогось явища, вони дуже часто пояснювали його просто актами, вдалими чи невдалими, дійових чинників історії. Не відкидаємо заздалегідь і таких пояснень, все ж вони здаються інколи трохи наївними. Чому впала Київська Держава? Первісне пояснення: Наші князі були не на висоті, сварились між собою, змішували свої власні інтереси з інтересами держави. Але порівняння з історією інших народів тієї ж доби, чи того ступня державного розвитку, показує, що це було явищем загальним і незалежним тільки від тієї чи іншої вдачі наших князів, а мало в собі глибші коріння. Поразку на р. Калці літописець пояснював незгодою князів і ще тим, що татар була незчисленна кількість (що невірно, бо їх було значно менше, ніж руських князів разом з їхніми союзниками половцями). Але коли порівняти дію цих татар-монголів серед інших народів, і так само руських князів, поразка на р. Калці буде мати дещо інший вигляд. Можна б, звичайно, навести багато інших, може й більш вдалих, прикладів як з нашої, так і всесвітньої історії, але розміри цієї невеликої праці нам на це не дозволяють.

Порівняння в деяких випадках для певних явищ можна робити в межах історії цього самого народу, але частіше це порівняння робиться з аналогічними фактами з історії інших народів. При чому порівняння не завжди констатує тотожність вислідів: часом воно дозволяє виділити і те, що характерно для первісного народу на низькому ступені розвитку, дозволяє з'ясувати певні оригінальні риси його історії.

Є одна зовсім нова галузь в історичній науці – це з'ясування характерних психологічних рис даного народу. Отже, тут, без порівняння з іншими народами, описуючи певні якості чи дефекти цього народу, ми можемо натрапити на риси, які характерні для цілої низки народів і нічого індивідуального в собі не мають.

159

Коли Г. Ріккерт9 говорив, що історія намагається відбити історію народу чи певного історичного явища у всій своїй індивідуальності (з чим ми цілковито погоджуємося), то це властиво можливо здійснити тільки при умові застосування порівняльної методи. Російські історики завжди казали про цілковиту «самобытность» московської історії. Але починаючи особливо з Павлова-Сільванського10, знайшли багато подібних рис між удільним періодом і західнім феодалізмом. Так само стане менш оригінальна історія самодержавства, коли порівняти її з азійськими прикладами і запізненим, але характерним впливом Візантії.

Порівняльна метода базується насамперед на формулі: коли ми бачимо явище «X», то за ним може слідувати явище «У». Отже, коли ми знаходимо «У» ми мусимо переглянути, чи не було перед тим явища «X». Себто базою порівняльної методи є припущення існування в історії історичних законів11.

Таким чином, ми вказали, хоч і дуже побіжно, в чому, на нашу думку, полягає творення наукової історії. Але тут і постають важливі філософсько-історичні проблеми. Чи дійсно можливі закони в історії, і який вони мають характер? Яку ролю відограє при цьому випадок? Яку ролю відограє людська воля як індивідуальна, так і колективна? А далі постають ще інші питання не менш важливі: яку ролю відограє в історії той чи інший фактор – національний, демографічний, географічний, економічний, політичний і чисто духовний. І як ці фактори поєднуються з ролею особи в історії, яку аж ніяк не можна недооцінювати.

ОГЛЯД ГОЛОВНИХ ФІЛОСОФСЬКО-ІСТОРИЧНИХ ПРОБЛЕМ

На цю тему і написана моя книжка: «L’Histoire еt 1а Vie – les lois, le hasard et la volonté humaine» (Librairie Маrcel Rivière, 31, rue Jacob, Раris, 4е). До того, не всю свою працю я дотепер зміг видати і як раз частина про фактори історії, що мною вже більш-менш розроблена, є у мене, в манускрипті. Українська критика

160

на мою книжку була для мене несподівано дуже позитивна, і мій головний критик, проф. Н. Полонська-Василенко, висловлює навіть побажання, щоб моя праця вийшла і українською мовою. Не відмовляючись в принципі, якщо не перекласти, то написати українською мовою нову книжку в дещо іншому аспекті, мушу сказати, що нині це для мене нездійснимо. Користуюсь тут тільки можливістю, щоб сказати, що є головне в моїй концепції, так як я зформулював її в надрукованій книжці, та зазначити проблеми, які викладені мною, але не надруковані.

Первісним моїм завданням було саме з'ясувати, чи можливі закони історії. Це привело мене до питання, що ж є закон взагалі, – закон природи, а далі й історії. Це найтяжча проблема, яка постала передо мною, бо я побачив, що це питання далеко не розроблене, ні логіками, ні філософами. Отже, перша частина моєї книжки вияснює, що є закон і встановлює диференціяцію цих законів, бо не всі вони однакові, не всі є абсолютними, не всі є універсальними i т. д. Загальний же мій висновок, що поряд з абсолютними і універсальними законами існують закони часткові, як також закони, що не мають можливости точних передбачень, але все ж таки вони дуже корисні. Цих відносних законів значно більше, ніж абсолютних. Та й ці за останній час тільки суб'єктивно абсолютні, а теоретично вони мають елемент проблематичеости, хоч з практичного боку ми можемо і не брати це до уваги. Отже, ми приходимо до рішучої критики детермінізму. Світ є гармонійним, але не одноманітним; ми бачимо і в природі і в біологічному житті величезне багатство форм, красок, величезне багатство різних порід рослин і звірят, не кажучи вже про багатство людського життя. Поряд з законом діє і випадок, якого ні відкидати, ні іґнорувати ми не можемо. Випадок не виключає законів, але побільшує їх комбінацію, призводить ще в більшій мірі до різнорідности життя. Але коли від мертвої і від біологічної природи ми приходимо до студії людського життя, тут постає велика проблема ролі людської волі. Чи є вона вільна? До певної міри, це так. В усякому разі людина прагне до свободи і бореться з необхідністю, з зовнішнім натиском факторів історії, з законами самої людської психіки. Я можу тільки відіслати читача до другої частини моєї книжки, де я намагаюся з'ясувати докладно цю проблему.

Як не є велика роля людини в історії – людини індивідуальної чи колективної – як не важливим є цей могутній чинник історії, є й інші фактори, з якими не можна не рахуватися: Кожний монізм в історії, чи то, щодо ролі особи, чи то до ролі економіки, географії, природи і т. д. – є хибним. Життя, за-

161

надто складне, і всі ці чинники діють одночасно, впливають один на одний, і на самий хід історії та на дію навіть найбільших історичних постатей.

Візьмемо, наприклад, національний фактор. Немає для нас сумніву, що характер даного народу, даної національності, не може не впливати на його поступування в тих чи інших обставинах, себто на хід історії. Але разом з тим не підлягає сумніву й те, що сама національність є витвором історії, що це не є якесь явище, що в певні часи природно складалося, і відтоді існує в незмінній формі. І природні обставини, і демографія, і економічні відносини, і політична ситуація, себто взаємини з іншими народами, і розвиток релігій і культури – все впливає на витвір національности12.

Візьмемо фактор географічно-природничий. Чимало було (наприклад, Боклє в Англії13) соціологів, що хотіли все людське життя підпорядкувати цьому факторові. Дійсно, географічні умови відограють величезну ролю. Але не можна не обмежити їх впливу: становище античної Греції, розвиток торговлі в ті часи, ще більше колишній розвиток торговлі фінікійців, випливав з їхнього географічного положення. Це у великій мірі правда, але що тут відогравали ролю і інші фактори, видно з того, що в інші часи, торгове значення цих країн значно зменшувалося, або доходило до нуля. Те ж саме можна сказати й щодо України-Руси: наше географічне положення в IX–XI віках незвичайно сприяло величезному розвиткові торгівлі (шлях «Із Варяг в Греки»), що на нашу думку і було підставою для величі Київської Держави. Але вже у XII–XIII віках ця торговля занепадає: географія лишилась та сама, але історичні, політичні обставини змінилися нам не на користь.

162

Та коли географія діє в історії, то й історія, людська воля, людська організація часом на неї впливає; досить згадати значення іриґації в Єгипті, або Туркестані, що був багатою країною, поки Чінгіз-Хан не знищив систему іриґації і не спричинив те, що країна у великій мірі стала пустелею.

Дуже велике значення надавали вчені й демографічному факторові, серед них наш знаменитий земляк Максим Ковалевський14. Немає сумніву, що кількість населення відограє велику ролю: там, де бродять окремі орди і країна лишається незаселена, трудно найбільшому провідникові зробити щось велике. Там, де існує сильне перенаселення, як в Китаї чи в Індії, перед правлячою верхівкою постають інші, часом невирішимі проблеми. Прихильники монопольного впливу цього фактора твердили, що проґрес країни залежить від збільшення її населення. До певної міри це правда. Потенціяльне значення України в наші часи, коли ідеться про близько 40 мільйонів, може бути значно більше, ніж десь у XVII віці, коли було щонайбільше два мільйони. Але саме цей приклад і доводить відносність цього фактора, бо коли взяти факти, як вони були, то все ж Україна в часи Богдана Хмельницького відогравала більшу ролю, ніж відограємо ми тепер. Критики ролі цього чинника, як Пітірім Сорокін, іронічно вказують на те, що коли проґрес зв'язаний з кількістю населення, то китайці мусіли б бути найпередовішою країною у світі.

Проте, якщо демографія впливає на історію, то й навпаки: відповідні економічні й політичні фактори можуть сприяти збільшенню населення і його часом катастрофічному зменшенню. А державна політика також може впливати на демографію: коли мова про перенаселення, провід країни думає про організацію еміграції, або, як нині в Японії, про штучне затримання зростання населення. При недостачі населення, провід прагне до іміґрації, до запрошення якихось чужинців, або різними мірами, як у Франції, сприяє збільшенню кількості народжень.

Може жадний фактор не був так висунутий наперед, як фактор економічний15. Звичайно, це сталося під впливом Карла

163

Маркса і його матеріялістичного зрозуміння історії. Відкидати значення цього чинника взагалі ніхто нині не може. Але найменш переконуюча саме позиція К. Маркса: зміняються засоби продукції, зміняється і все життя, себто надбудови політичні, духовні. Отже, що зміняє засоби продукції? Звичайно, винаходи, наприклад, парової машини. Але їх винахід – це діло людини, це ідея і виходить, що все ж ідея всім керує, і зміняє надбудову. Але ми інакше розуміємо вплив економічного чинника: матеріальні інтереси людей, їхнє прагнення до поліпшення свого існування, це явище дуже інтенсивне, могутнє; в цьому важливість і економічного чинника. Люди в своєму бажанні добробуту не думають про можливі наслідки їх еґоїстичного, маленького чину. А цей чин часом дуже збагачує саму країну, часом підриває народне господарство і утворює нові умови існування. Економічний стан країни здебільша не залежить від людської свідомої волі, а остання стоїть перед фактом, що життя зовсім змінилося, як це сталося, наприклад, коди в Европі створилася капіталістична система господарства, – система, яка колосально підвищила продукцію країн, збагатила їх, але збагатила, звичайно, нерівномірно, бо левина частина припадала на капіталістів, а народні маси переживали стадію пролетаризації і великої бідноти, поки не прийшло на сцену ще нове явище – синдикальний рух.

Економічне життя подібне до стихій природи; часом відбуваються кризи, які в капіталістичному розвитку, особливо XIX віку, відчувались навіть з якоюсь регулярністю. Але й над цією стихією подекуди підіймається людська свідома воля, що своїми силами керує й направляє її. Це було в середні віки в міському господарстві, яке було суворо реґляментоване цехами та містом, і керувалося економічно досить вдало. Це було в часи абсолютних монархій, коли в житті проводилася меркантильна політика таких міністрів, як Кольбер. Дальший розвиток капіталізму, це система лібералізму (laisser faire, laisser passer). Лібералізм знищив цей дирижизм, що нині, в XX віці, знов ще більше і більше намагається керувати економічним життям, проводячи в ньому плановість у широких розмірах.

Отже, коли економічний фактор, безперечно, впливає на життя своїм стихійним характером, то й людська воля, політика, впливає на нього.

До того, як могутнім не є прагнення людини до добробуту – цієї основи економічного фактора, у людини є ще й інші стремління, і пристрасті не менш, а часом і більш могутні. В особистому житті – це кохання, яке часом призводить не до до-

164

бробуту, а до руїни господарства. В загальнонаціональному житті величезну ролю в історії відогравав чинник релігійний, що спричиняв незчисленні війни, революції і всілякі заворушення. Хоч іноді й тут матеріяльні інтереси тісно переплітались з релігійними: прагнення до конфіскації багатств католицької церкви в багатьох країнах поєднувалось з релігійними пориваннями. Макс Вебер16, знаменитий німецький соціолог, висунув цілу теорію, що капіталізм не міг би розвинутись, якщо б не постав протестантизм: це оригінальна теорія, яка може і має свою підставу.

Політичний фактор, – боротьба за той чи інший державний устрій, боротьба міжнародна – все це фактори, з якими не може не рахуватись ні історик, ні ще більш – практичний діяч. Економіка впливає на політику, і навпаки – політика на економіку. Занепад старого режиму у Франції, знищення пережитків середньовіччя безперечно сприяли вільному розвиткові капіталізму.

Не можна при цьому не згадати, особливо в наші часи, що національні прагнення народу дуже часто стоять всупереч з його суто економічними інтересами, і народ на те йде.

Коли б основною рисою людської психіки було тільки матеріялістичне прагнення, то звідки взявся б людський героїзм, чи то на полі бою за свою батьківщину, чи то у виру революції, чи у боротьбі за свою віру (якщо згадати 16 чи 17 віки).

Отже економічний фактор є дуже сильний, але зводити за марксизмом все людське життя до матеріялізму – це нісенітниця, це нині антинаукова теорія, яка тільки штучно може мати такий вплив в совєтській історіографії, та й там не так вже дуже на тому настоюють окремі, більш критичні історики.

Життя багатогранне і не має в ньому однієї лінії, одного домінуючого чинника. Історик мусить на практиці вияснити ролю того чи іншого з них, в даній добі чи в даному середовищі, якими він займається. Порівняльною методою він прийде до з'ясування закономірности в житті. Хоч ці закони і не будуть абсолютними, це йому дасть змогу з'ясувати причини явища, що його цікавлять. А для практичного діяча зрозуміння цих закономірностей є потрібне, щоб орієнтуватися у житті та зрозуміти, які труднощі зустрінуться на його шляху, що з ними доведеться боротися. Він мусить мати свій ідеал і до нього прагнути, мусить знати і певні межі свого чину, щоб дійти до перемоги і не впасти, щоб запанувала його воля, його внутрішня свобода над необхідністю.

165

1 E. Bernheim. Lehrbuch der historischen Methode. 1889 (5–6 Auflage 1908).

2 P. Lacombe. De l’histoire considérée comme science. Paris 1894.

3 H. Berr. La synthése en histoire. Paris 1911 (chez Alcan). IIème édition: Paris 1952 (chez Albin-Michel dans la série: «Evolution de l’Humanité»). Друге видання майже без змін порівняно з першим.

4 G. Lefebvre. La synthèse en histoire. Bulletin de la Société d’Histoire Moderne, zème série, n0 25.

5 A. Toynbee. A Stady of History. 1934.

6 A. Conte. Cours de philosophie positive. Paris 1830. Vol. I. pp. 28–30. (Вiн проектує, щоб синтезою занималася окрема категорія вчення).

7 A. Xenopol. Théorie de l’Histoire.

8 W. Dilthey. Introduction à Iétude des Sciences humaines.Traduction française. Paris 1942. P. 53.

9 H. Rickert. Die Grenzen der naturwissenschaftlichen Begriffsbildung. Zweite Auflage. Tübingen 1913.

10 Павлов-Cільванський.

11 Дуже гаряче відстоював порівняльну методу в історії М. Драгоманов. (Див. його «Чудацькі думки про українську національну справу»). Порівняльній методі присвячую цілий розділ у моїй книжці. Коли ця метода в загальній історії ще відносно мало застосовується, вона є вже давно прийнята й розроблена у окремих гуманістичних науках (фолкльор, порівняльне право, етнографія тощо).

12 Див. мою працю: «Нація й національність». «Науковий Збірник УВУ», т. VI. Мюнхен 1056. Стор. 280–295.

13 Th. Вuckle. Нistoire de la Сіvilisatoin еn Аngleterre. Тraduction françaire. Раris 1865. Властиво, для цього автора в історії є вирішальним у перших стадіях розвитку географічний фактор, а згодом починає домінувати чинник духовий. Географічний фактор висувався ще з давніх часів, а в XVIII столітті цю тему блискуче трактує Сh. Моntesquieu в своєму «L’esprit des lois». Звичайно, про ролю природного фактора багато говорили географи. Назву з цієї ділянки класичний твір: Vrutzel. Роlitische Geographie. 1903. У Франції з великим талантом, а разом із тим і з обережністю вказував на той вплив: J. Вruhnes. Géographie humaine. Раris 1934. (сhez Аlcan). (Автор визнає значення цього фактора, але ж його не перебільшує, і тому обмежує). Назву ще один загальний твір (але менше відомий): L. Febore. Lа terre et 1'évolution humaine. (В серії: «Evolution de l’Нumanite», Vol. IV. Раris. (сhez Albin-Michel).

14 М. Ковалевеький. «Современньїе социологи», і інші його праці. Література по цьому питанню дуже велика, і про демографічний чиннк говорить чимало соціологів. Назву тут ще дуже добру працю: G. Bouthoul. La рорulation dans le monde. Paris 1935 (сhez Рауоt).

15 Дуже тяжко подати коротко літературу, що стосується економічного фактора і, зокрема, марксизму; для останнього треба цитувати твори К. Маркса, Ф. Енгельса, школи Г. Плеханова, К. Каутського, В. Леніна й ін. Дуже добре зіставлення літератури про марксизм подає в своїй книжці Пітірім Сорокін (Р. А. Sorokin. Les théories contemporaines. Раris 1938 (сhez Рауоr).

16 M. Veber. Gesamte Aufsätze zur Religionssoziologie. Tübingen 1920-21.

Опубліковано: Збірник на пошану Олександра Шульгина (1889–1960). – Париж; Мюнхен, 1969. – С. 156–165.