Понеділок, 29 лютого 2016 10:24

Лев Білас про об'єктивну історію

Автор  Білас Лев, український історик
Лев-Ростислав Білас Лев-Ростислав Білас

Подаємо уривки з роботи відомого українського історика Лева Біласа (1922-2004) "Вячеслав Липинський як iсторик кризовоi доби", яка є вступною статтею до книги "Україна на переломі".  У цьому тексті розглядаються питання об'єктивного відображення історичних подій та проблема громадської діяльності історика.

III

Мною не керувала історична амбіція. Я занадто добре знав, що історики можуть добре писати тільки про людей свого типу. І як мій тип загине на Україні, то згадки про нього (якщо вони будуть) будуть мати такий самий карикатуральний характер, як козацькі драми, писані сучасною невоюючою... інтелігенцією. Вячеслав Липинський (З нотаток до автобіографії, Архів Липинського, сер. X, 38).

1. Якщо порівняння двох історичних праць про будь-яку історичну подію чи постать виявляє між ними суттєві розходження, як, наприклад, у випадку двох версій УнП щодо трактування постаті Юрія Немирича, коли в читача може скластися навіть враження, що йдеться про двох різних персонажів зі спільними біографічними рисами, то для неісторика логічно виникне запитання: котра ж із версій відповідає правді, а котра ні, або котра з них є більш "правдивою"? Це запитання тісно пов'язане зі запитанням про "правдивість" історичної науки і насправді зводиться до того, наскільки історія є об'єктивною наукою і як відмежувати її, наприклад, від політики, від літописання (анналістики) і взагалі від усякого "оповідання". Адже для неісторика слово "історія" часто й досі асоціюється з оповіданням про щось, а не з точною наукою. Пригадаймо, що ще Аристотель вважав історію за щось протилежне науці, за свідчення про тих чи інших осіб або одноразові, неповторні події випадкового характеру, що не підлягають законам, і тому не можуть бути предметом наукового дослідження.

Щоб з'ясувати наскільки "правдивим" може бути історичний твір — результат праці історика, треба спершу замислитися, наскільки можливим є відтворення минулого взагалі.

Ті, хто вважає завдання історика відносно нескладним, зводять його в основному до "правильного", тобто адекватного відтворення минулих подій. Роль історика з їхньої точки зору — це бути по суті своєрідним дзеркалом, зверненим у минуле, показуючи, "як насправді було".

Тут не місце критикувати філософські підстави такого розуміння історіографії. Досить зауважити, що "дійсність" і пишучого ці слова, і кожного з читачів різноманітна й неповторна, що її якість {стр.LVII} міняється у залежності від багатьох чинників, і що проминула дійсність безповторно щезає, "неначе б її ніколи не було", як співають у пісні. Те, що лишилося від того, що існувало вчора чи хвилиною раніше, — це не більше, ніж випадкові сліди на зразок випаленої папіроски в попільничці чи знаку заболоченого черевика на підлозі, що нагадують про вчорашню розмову з приятелем. А передусім — це слід у свідомості, пам'ять про те, що трапилося, яка не дозволяє вважати його за сон чи вимисел. Так і для історії вирішальними є свідомість, пам'ять і фантазія — фантазія тому, що "детектив'Чсторик на підставі недопалка, слідів на підлозі тощо, може встановити, що розмова дійсно відбулася, часто навіть зробити далекосяжні про неї висновки.

Проте історія якісно і кількісно є чимось цілком іншим, ніж проминула дійсність, тобто історичне минуле. Як би докладно не фіксувалася у моїй пам'яті історія дружби з моїм покійним другом, однак це ніколи не буде тим самим, чим була ця дружба насправді, у її живій реальності. Це "a potentiori" однаково стосується і набагато складніших подій чи історичних процесів. Як можна — в уяві чи на папері — "віддзеркалити" чи реконструювати те, що на протязі років і століть робили, чим жили, про що думали і мріяли мільйони людей? Та й хто схотів би, хто зміг би таку реконструкцію — якби вона була можливою — ці мільйони-мільярди заповнених нею книжок читати? І навіщо? Зрозуміло, що у випадку з модерною історією, коли ми стикаємося буквально з тисячами тон збережених свідчень, історик мусить провести колосальний відбір фактів. Коли ж ідеться про давноминулі часи, йому доводиться на підставі небагатьох уцілілих решток робити далекосяжні логічні висновки, щоб зрозуміти, що вони говорять про минуле і як його осмислити. Історія, отже, — це не реконструкція минулого "яким воно було насправді", а духовний процес, у якому історик, на підставі аналогій з пережитим і обдуманим, намагається осмислити конкретні, ключові в його розумінні постаті чи події минулого. Писати історію — значить відбирати і, селекціонуючи, шукати у збережених залишках минулого відповіді на запитання, які історика цікавлять. Вирішальну роль при цьому відіграють роздуми про причини, якими історик пов'язує уламки минулого в причинний ланцюг. Відтак основним для його праці є зв'язати усі безчисленні ланцюги причин і наслідків в єдиний, логічно узгоджений потік розповіді.

7lipinskiЩоб зрозуміти різницю між минулим — минулою дійсністю — й історією, треба взяти до уваги й те, що історик знає про минуле більше, ніж могла знати про нього тогочасна людина, бо йому відоме майбутнє цього минулого. Крім того, історик розглядає минуле з різних перспектив, з решток свідчень багатьох сучасників, і {стр.LVIII} тому він розуміє його ширше, ніж будь-хто зі свідків-сучасників. Минуле для нього — це не те єдине середовище, у якому судилося жити людині того часу; він живе в іншім середовищі, у своїй власній теперішності, а заняття історією є для нього свого роду інтелектуальним спортом, який збагачує його життя новим виміром настільки, що люди чи суспільства, які б не цікавилися своєю історією або, принаймні, не спиралися на власні історичні традиції, перетворилися б на істот одновимірних, тобто втратили б суттєву складну частку людської подоби.

Але якщо історія є витвором людської свідомості, людської пам'яті, то в чому полягає різниця між історичною колективною свідомістю, яка лягла в основу традицій кожного людського колективу (подібно до того, як кожний індивід живе пам'яттю про своє минуле), і свідомим продуктом осмислення минулих подій — науковою історіографією. Вище вже говорилося, що колективна свідомість, невід'ємним елементом якої є історичні лєґенди, не є об'єктивною: вона фіксує минуле не таким, яким воно було насправді, а таким, яким воно лишилося в уяві даного колективу. Відомо, як швидко людина схильна забувати неприємне, перебільшуючи пережите колись приємне, чи не пам'ятати про поразки, а перебільшувати, ба, навіть вигадувати успіхи, де їх і не було. Тож чи історик, навіть з найкращими намірами, не робить того самого з минулим, що й людські спільноти, хіба не маніпулює ним, хоча б і декларував власну об'єктивну "науковість"? Але якщо історик не в змозі бути дійсно об'єктивним, то виходить, що справді наукової історії не може існувати, а відтак сама "історія" є, як твердив уже Вольтер, тільки одним із жанрів оповідання, написаного з дидактичною метою.37(37Вольтер мав, очевидно, на увазі тогочасну історіографію, а не свої власні історичні твори — як "Essai sur Thistoire generale..." чи "Le siecle de Louis XIV", — які, на його думку, щойно поставили історичну науку на тривку "філософську" основу.)

Годі заперечувати, що історик може маніпулювати історією. Незаперечне й те, що писати її об'єктивно — це не легке завдання, проте, як на нашу думку, все таки можливе до виконання. Проілюструймо цю думку на прикладі. Кожна людина особливо цінує справедливість, вважаючи її за наріжний камінь людського співжиття. Імануїл Кант висловив це через афоризм: "Fiat iustitia, pereat mundus" — "Хай восторжествує справедливість, навіть якби [через це] мав загинути світ". Щоб забезпечити функціонування принципів справедливості в суспільному житті, вже в старовину виникла професія юристів. Але той, хто зробив би з цього висновок, що {стр.LIX} існування судів і адвокатів Гарантує торжество справедливості, або що кожний адвокат мету свого життя бачить у забезпеченні тріумфу справедливості, був би надто великим ідеалістом. З іншого боку, висновок про те, що розв'язати будь-яку справу справедливо чи винести справедливий вирок є неможливо взагалі, був би надто песимістичним. Як і в сюжеті з об'єктивністю історика, тут ідеться про здійснення нерідко важкого, але не неможливого постулату.

Історики, як і представники інших професій, на протязі віків служили своїм хлібодавцям або, в нашу добу, працювали (й працюють) на суспільне замовлення. До їхнього завдання входило постачати історичне обґрунтування діям суверена, на службі котрого вони перебували, звеличувати його рід і його подвиги. Згодом, коли місце суверена зайняла нація або держава, історику належало обґрунтовувати їхні претензії й виховувати гордість за національне минуле.

Крім цієї тенденційної "заанґажованої" історіографії, яку нерідко вважають не справжньою історією, а тільки політикою чи національною педагогією, при зародженні відповідних умов уже в давнину помічаємо "справжніх" істориків, що заклали підвалини під становлення історії як науки, — Геродота, Фукідіда чи Тацита, — істориків, які намагалися об'єктивно пізнати минуле, сенс своєї праці бачили в історичнім пізнанні "Sine іга et studio" (як казав Тацит); вони теж, очевидно, часом помилялися, але їхні помилки належать до якісно іншої категорії.

Історик, як і кожна людина, може помилятися, але йому не вільно пристосовувати минуле до власних, чужих цьому минулому, цілей. Він не повинен, описуючи мету й ідеали, за які йшла боротьба у минулому, використовувати історичні джерела як резервуар, у якому можна вишукувати лише те, що корисне для його намірів, і замовчувати свідчення, котрі йому не на руку, препаруючи й висвітлюючи їх відповідно до політичної мети чи поставленого перед собою виховного завдання. Особисті симпатії історика до окремих постатей, рухів, напрямків минулого не мають неґативно позначатися на його об'єктивності, на безогляднім прагненні пізнати правду. Історик мусить усвідомлювати, що в житті завжди точиться боротьба двох партій, двох напрямків, один з яких перемагає. І якщо він ставиться серйозно до свого завдання, то повинен цю боротьбу відтворити: і героїв, і їхніх супротивників, з котрими герої борються, знаючи, що саме цій боротьбі вони завдячують своїм місцем у історії. Той, хто ідеалізує одних, знецінюючи або навіть замовчуючи роль інших, не тільки ставить під сумнів значення прославлюваних ним осіб, а й показує власне нерозуміння історичного процесу, суті подій, про виявлення якої має йтися. Пара-фразовуючи слова Геґеля, історик мусить, пишучи історію, нама-{стр.LX}гатися бути одночасно обома борцями, обома воюючими сторонами, а, крім того, ще й самою боротьбою. Розуміти, тим більше возвеличувати тільки одну сторону — значить самому замкнути собі ворота до осмислення минулого.38 (38Таке розуміння історії спирається переважно на теорію Бенедетто Кроче і його послідовника Отто Фосслера.)

Ось тут ми стикаємося з однією з суттєвих відмінностей між істориком і політиком. Політик намагається скрізь знайти прихильників своєї політики, тому змушений і своїх супротивників, і історичні обставини й течії, на які вони спираються, зображати у темних кольорах, запобігаючи можливому переходу своїх (у тому числі потенційних) прибічників на бік супротивника. Історикові цього робити не вільно під загрозою того, що замість справжньої історії він напише хіба лише політичний памфлет.

2. Вячеслав Липинський виріс і прожив майже усе своє життя в оточенні, яке на завдання історика дивилося інакше, ніж я його представив.39 (39Треба ствердити, що в останній час також і на Заході набули поширення течії, які заперечують обов'язок історика бути об'єктивним, твердять, що об'єктивність неможлива, що історик має бути переконаним борцем за соціальні ідеали тощо.) Історика у ті часи на Сході Європи (про Захід, де обставини тоді були вже дещо іншими, у цьому контексті немає потреби говорити) вважали перш за все важливим борцем на суспільній і політичній ниві, "діячем". Суспільний (чи політичний) діяч у слов'ян, головно поляків і росіян, з яких українці брали зразок, — це людина, що безкорисливо, з почуттям громадського обов'язку, бореться за "народне щастя", за соціальну і політичну справедливість, вбачаючи у цій боротьбі сенс свого життя. Отже, діячі — це переконані борці, первісно оборонці простого люду, згодом — його окремих прошарків, класів, партій. Функція суспільного чи політичного діяча уже по суті своїй виключала схильність до об'єктивізму як несумісного з роспалом боротьби за "народне щастя", перемогу пролетаріату тощо. Об'єктивізм не знаходив жодної підтримки ні в лавах інтелігенції, ні, тим більше, серед народних мас, оскільки послаблював би прагнення боротися за визволення, а, отже, був для діяча надмірною розкішшю. Тож майже усі польські історики цієї доби були одночасно й політиками і рідко цінували науковий об'єктивізм, підміняючи його то патріотичною "інтуїцією", то історичним "відчуттям" (як, наприклад, Станіслав Закшевський), то відверто заявляючи, що досягти об'єктивності неможливо (як, наприклад, Шимон Аскеназі).40(40Див. вступне есе у: BЛT, т. 2.) Більш консервативні історики, пред-{стр.LXI}ставники так званої Краківської школи, бачили своє завдання у політично-виховній площині: показати, які національні помилки, які вади польського державного устрою довели до розвалу Речі Посполитої і до втрати національної самостійності. Вони вважали, що такий "іспит совісті", тобто усвідомлення і засвоєння своїх помилок польським суспільством, призведе до радикальних змін у системі мислення й поведінки, до переоцінки вартостей, яку рахували за конечну передумову "суспільної направи", повернення політичної самостійності.41 (41 Див. вступне есе у: ВЛТ, т. 2, стор. ХХН-Х. )

У росіян у цей же час теж спостерігаємо перевагу істориків-діячів, істориків-педагогів і істориків-політиків, які вважали себе борцями за народне щастя і визволення від ярма царизму (зрозуміло, поруч з істориками, слугами царизму, захисниками самодержавної царської влади).42 (42Вищенаведені твердження не заперечують і не мають на меті применшити факту, що в той час велася скрізь дуже корисна і важлива наукова робота: громаджено, впорядковувано й видавано важливі історичні джерела, засновувалися архіви і бібліотеки, виникали історичні журнали, у яких друковано зросле число статей і повідомлень.) Українська історична наука, яка робила тоді ж свої перші кроки в Галичині, а після революції 1904/1905 років — і на Східній Україні, своїми початками завдячує саме цій суспільній категорії діячів.

З'ясувавши в загальних рисах завдання історика, як його розуміємо ми тепер і як його розуміли раніше, можемо краще зрозуміти й оцінити постать Вячеслава Липинського.

Народжений у 1882 році, виходець із вже незрозумілого для нашої тогочасної інтелігенції шляхетського світу, Липинський виріс на Україні й змалку почував себе українцем, але не українофілом, як багато його ровесників, тобто, він не втрачав шляхетських переконань і не приставав ні до "народу", ні до "інтелігенції", а прагнув стати виразником інтересів шляхетської верстви. Як людина наскрізь політична, він намагався з одного боку втягати свою верству до українського руху, а з другого — пробудити її до політичного життя й зробити з неї ту політичну силу, якою вона була в давнину. При цьому Липинський виходив із переконання, що цього можна досягнути лише тоді, коли Україна, земля, на якій шляхта живе як суспільний клас, стане незалежною державою з власною провідною верствою. Для досягнення цього українська шляхта мусить стати тією політичною силою, яка, разом і в співпраці з іншими політичними силами, у першу чергу — українською інтелігенцією, очолить українську визвольну боротьбу. Цій меті Липинський присвятив {стр.LXII} початкові роки своєї громадсько-політичної праці, у чому виявив себе, очевидно, теж як суспільно-політичний діяч. Його історичні твори мали на меті пробуджувати, — передусім, серед полонізованої української шляхти — розуміння її українського політичного минулого, розтлумачувати, що головний сенс її існування полягає не у плеканні "традицій Яреми" (Вишневецького) чи у виконанні ролі польського форпосту на українському Сході, а в служінні інтересам українського народу, серед якого й за рахунок якого вона живе. З цього виникає, що її майбутнє щільно пов'язане лише з Україною і українським рухом; і якщо вона хоче знову стати не чужинцем-колонізатором без жодного впливу на майбутню долю своєї землі, а політичним класом, то мусить очолити політичну боротьбу за її незалежність.

Вибух Першої світової війни, революція, створення Центральної Ради, проголошення Української держави, повалення Ради і виникнення гетьманської Держави знаменували стадії активної участі Липинського в українському державному будівництві. Призначення його (гетьманом Павлом Скоропадським) українським послом у Відні, одночасно з дальшим розвитком подій на Україні, прискорили політичну еволюцію історика. Його довоєнні симпатії територіального характеру, пошуки платформи для співпраці й політичного компромісу з іншими українськими політичними силами втрачають — в його очах — право на існування через політичні катаклізми, відверту боротьбу більшовиків за владу, а з другого боку — через демагогію, безхребетність і моральне банкрутство української інтелігенції. На думку Липинського, українська інтелігенція в особах своїх провідників перестала бути ймовірним партнером для справжніх самостійників, а українські маси, за винятком заможніших прошарків хліборобського класу, виявили себе елементом руїнницьким, незрілим до будування української державності. Тому єдиною політичною надійною силою, на яку міг би покластися український державник, став український монархізм: тільки дідичний Гетьман, що спирається на володіючий землею хліборобський клас, очолений землевласницькою шляхтою, був, є і буде єдино зацікавленим у виникненні суверенної Української держави; тільки в їхні руки можна віддати провід національної боротьби, тільки вони здатні її завершити, від їх організованості залежить, чи постане і коли постане Українська держава.

Перед лицем і під впливом шоку, спричиненого крахом української визвольної боротьби і провалом молодої української державності, пише Липинський у 1920 році нову, розширену версію УнП, на цей раз уже не для полонізованої української шляхти, тому не польською, а українською мовою, щоб усім зацікавленим і перекона-{стр.LXIII}ним у реальності майбутнього політичного життя України показати, як у XVII столітті гетьман Богдан Хмельницький зумів у дуже важких зовнішніх і внутрішніх обставинах вибороти і збудувати українську державу, і як ця держава після його смерті, через невиконання його заповіту, стала жертвою внутрішньої соціальної і політичної боротьби. Наголошуючи а) на вирішальній ролі Гетьмана у створенні і правильному функціонуванні держави, і б) на не менш вирішальній ролі землевласницької шляхти, як головної, крім козацької старшини, частини провідної верстви, без якої створення і функціонування державного апарату неможливе, Липинський відстоює тезу про необхідність служіння, тобто підкорення провідної верстви державі, репрезентованій Гетьманом (монархом), і засуджує анархістську неслухняність, недисциплінованість і вузько егоїстичні інтереси багатьох представників тодішніх вищих станів, що передусім і стало причиною національної катастрофи.

Очевидно, Липинському йшлося про те, щоб показати своїм сучасникам, немов у дзеркалі, їхні власні помилки і промахи, їхню анархістську недисциплінованість, недостатню любов до батьківщини, надмірний еґоїзм, які виявилися дійсними причинами краху нової спроби створення української держави. Враження від читання УнП повинні були змусити читачів проіспитувати власну совість, а далі призвести до каяття у власних політичних гріхах і до висновків, до зміни характеру дій і, в кінцевому підсумку — до політичного об'єднання під прапором Гетьмана.

Усвідомивши зв'язок Липинського-історика з Липинським-політиком, мусимо, враховуючи сказане вище про правдивість історика і про його об'єктивність, зробити йому закид, що він був перш за все політиком і використовував історію для власних політичних цілей у відповідності з афоризмом: "Historia est magistra vitae". Проте, висловивши таке тяжке звинувачення, ми зобов'язані дослідити, наскільки воно виправдане.

 

Джерело:  Білас Л. Вячеслав Липинський як історик кризової доби // Липинський В. Україна на переломі (1657-1659). - Філадельфія, 1991. - С. lvi-lxiii