П'ятниця, 15 червня 2012 00:00

Свідчення про голод [Сумська область] [1932-1933]

Автор  Мицик Юрій, український історик

Ці свідчення про голодовку 1932-1933 років на Сумщині взяті із сайту відомого українського історика Юрія Мицика.

Сердюк Анатолій Андрійович, 1927 р. н.

(Записала студентка 2 курсу С. Ващенко).

“Сердюк Анатолій Андрійович народився 7 квітня 1927 р в селі Засулля Роменського району Чернігівської обл. (нині – Сумської обл.), освіта – 7 класів, токар.

Під час голоду жив в рідному селі, в якому проживало приблизно 2-3 тис. людей; було 600 хат. Школа-семирічка під час голоду діяла. У селі було три церкви. Врожай був добрий, але після того як населення здало його державі настав голод. Зими в ті роки були суворі, сніжні. Дуже часто траплялися снігові замети.

Колгоспу в Засуллі не було, був СОЗ. Старший брат входив у СОЗ. За кожний робочий день йому видавали 100 г олії, трішки хліба. Продукти здавали кілька разів, хто відмовлявся здавати, того куркулем і відправляли до Сибіру. Їхня сім’я мала присадибну ділянку 25-30 соток. Голодуючі приходили і просили хліба, проте давати було нічого. Місцеве населення саме не мало чого їсти.

Випадків голодної смерті було багато. Переважно помирали старі люди і діти. На їх вулиці померли 3 старих чоловіка: Рева, Пипа, а третього не пам’ятає. Траплялися випадки людоїдства. У сільраді працювала сім’я: жінка – прибиральниця, чоловік – сторож. Під час голодомору вони з’їли свою німу дитину.

Усе село голодало, люди їли все. А на базарі продавали котлети з собак, котів. Кожен як міг, так і виживав. Пам’ятає Касаткіна, який жив на сусідній вулиці. Щоб прогодувати свою сім’ю, він вкрав державне зерно, за це його засудили, і він не повернувся. Таких випадків було багато.

Коли прийшла весна, то становище трошки покращилося. Стали збирати траву, листки, терли, м’яли, а потім пекли млинці. Їли також цвіт акації, вишень, ловили горобців, галок. У сім’ї всі вижили, проте в селі померло дуже багато людей.

(ДІМ. – АФС –1470).

 


 

Марченко Володимир Михайлович, 1920 р. н.

(записала Тосенко Діана, студентка ДДУ, гр. ЛА –94-3)

“Я народився в с. Алтинівка Кролевецького р-ну Сумської обл. Село Антилівка має козацьке походження. Старі люди дуже багато розказують про козацькі часи. Існувало багато легенд щодо назви й історії села. село велике ( у ті часи нараховувало 1000 дворів), розташоване на шляху з Глухова до Батурина. В минулому столітті через село була проведена московсько-київська залізниця. Селяни займалися вирощуванням зерна, цукрових буряків, льону, коноплі.

В селі було дві церкви. Одна стояла в центрі села. Вона була дуже гарна, велика й багата. Збудована була у давні часи. На жаль, її зруйнували у 1935р. Дзвони скинули, побили, внутрішне убрання церков було пограбоване, потрощене. Старі люди дуже сумували за старою церквою. У зруйнованій церкві розмістили колгоспний склад, пізніше клуб. Друга церква була невелика, розташована на краю села, інколи в ній проводили богослужіння. Але потім всіх попів було вислано. Спочатку у селі була школа на 7 років, а згодом її зробили десятирічною.

Сім’я наша складалася з 4 чоловік. батько працював рахівником в колгоспі, мати вчителькою сільської школи. Мали двох дітей: сина і дочку.

У 30-х роках у селі було насильно засновано 2 колгоспи. Всі заможні люди були вислані з села, а в їхніх садибах розташувалися колгоспні бригади. У людей відібрали коней, волів, зброю, вози, сани та інше сільськогосподарське знаряддя. Згодом у людей було відібране все зерно і насіння. Голова колгоспу був до безтями відданий ідеалам партії, робив все, що йому наказували люди, рангом вищі за нього.

Батько був рахівникм колгоспу і водночас виконував сільськогосподарські роботи. Інші члени сім’ї не працювали в колгоспі. Ніхто з батьків не належав до партії. Лише голова колгоспу та ще двоє чоловіків, близьких до нього були партійними.

Спочатку весь хліб зібрали з усіх дворів у колгоспну крамницю. З колгоспу постійно вивози майже весь хліб. Оплата трудоднів була мізерною. Люди виживали тільки за рахунок присадибних ділянок. За хлібом приїжджали люди з району ї вивозили невідомо куди.

Присадибні ділянки у селян поступово зменшували. З року в рік підвищувались податки. Селяни повинні були здавати масло, яйця, шкіру, більшу частину м’яса, незалежно від наявності худоби. У 1933 – 34 роках кожна картоплина була на рахунку. Пекли коржі з картоплі, додавали суміш різних трав, товчених в ступі. Врятувало ще те, що село розташоване між 2-х лісів. Діти приносили з лісу жолуді, які товкли в ступі, використовували для заварки чаю. Також у лісі збирали трави і різні коріння. В селі не стало котів і собак. Багато людей померло від голоду, особливо старі і хворі. Наша сім’я вижила вся люди ділились між собою хто чим міг, особливо бережно ставились до дітей. Вчителі відвідували тих учнів, які не ходили в школу. Організовували допомогу, щоб вижити. Фактів людожерства в селі не було. У селі переселенців було мало, бо не допускали багатьох людей з інших областей. У порівнянні з іншими селами у нашому вижила більшість людей».

 


 

Дзюба Тетяна Федорівна, 1924 р. н.

(записав на початку 2004 р. слухач ДДП НАУКМА Андрій Мазнов)

«Я, Дзюба Тетяна Федорівна, народилася 25. 07. 1924 р. на х. Сорока (суч. Вознесенської сільради Буринського р-ну Сумської обл.). У цьому селі не було церкви.

Знаю, що моя мама померла, коли мені було два роки. Батько залишився з чотирма доньками і скоро оженився, узяв жінку з дитиною. У них народилася дівчина. Мачуха була дуже зла, часто лаялась і била мене, всіх змушувала працювати. Батько робив у колгоспі. Ми жили у великій хаті, наша хата була гарна, були сіни й кладовка, сарай. Перед тим, як батько пішов у колгосп, у нас забрали корову, коня, овечок, воза, але не вислали. Проте були випадки, коли висилали людей, які не хотіли вступати у колгосп. Сім’я у нас була велика, але нам нічого не залишили, тому ще до голоду нам було важко.

Перед голодом ходили селом “активісти”, забирали до грама зерно й пшоно. Ходили з залізними ціпками, штрикали в землю, перевіряли, щоб нічого не заховали. “Активісти” ходили бригадами по 3-5 чоловік, зброї у них не було.

У 1933 р. в хаті нічого було їсти. Тоді люди їли гнилу картоплю, робили коржі з лободи, варили кору з дерев. Люди не їздили за хлібом, лишались у селі. Батьку в колгоспі давали маленьку пайку. Мачуха ділила ту пайку між своїми дівчатами. Батько з голоду вмер у 1933 р., тоді ж померла найменша сестра. Вона пообгризала собі руки з голоду.

Я тікала з дому, ночувала, де прийдеться. Мачуха лаялась і била. Я бігла в поле, брала та їла траву, а воду пила з калюж. Тоді в селі померло дуже багато людей. Добре пам’ятаю, як у сусідки померли діти з голоду, то вона їх порізала, поварила і поїла. Голод був страшний. Люди були як мерці.

У 1934 р., весною, стало легше. Жито вистигло, його косило шість косарів, а я до них бігала. Вони давали коржі житні, якусь картоплю. Я в них потім по тижню жила і вижила.

Тоді у колгоспі почали збирати безпритульних дітей. Головою колгоспу був В.В. Трушечкін. Він сказав, щоб тим сім’ям, які брали безпритульних дітей, давали по пуду хліба, пшоно, олію, писали трудодні. Мені тоді забрала старша сестра у Вознесенку, де вона була замужем. У школу під час голоду я не ходила, пішла після голоду, закінчила 7 класів. Після школи стала робить у колгоспі. У 1964 р. переїхала в Буринь…”

 



Джерело: Юрій Мицик (Сайт українського історика Юрія Мицика)