Четвер, 03 листопада 2011 00:00

Володимир Садівничий: "Він прагнув примирити непримиренне"

Автор  Садівничий Володимир

Стаття присвячена творчості українського письменника, поета, публіциста, уродженця міста Тростянця, Миколи Хвильового (Фітільова) (1893-1933). Хвильовий є знаковою постаттю такого періоду розвитку української культури 20-х років ХХ століття, який з легкої руки літературознавця Юрія Лавриненка дістав назву періоду "розстріляного відродження".

Ідеї Хвильвого, викладені в його пафлетах та романі "Вальдшнепи" на рівні політичної ідеології ("хвильовізм") стали українським варіантом націонал-комунізму. "Хвильовізм" дістав своє продовження в програмних настановах "Української революційно-демократичнаої партії", яку організував в еміграції, після Другої світової війни, ще один наш відомий земляк, уродженець Охтирщини, Іван Багряний (Лозов'ягін) (1906-1963).

 

«Сьогодні прекрасний сонячний день.

Як я люблю життя – ви й не уявляєте.

Сьогодні 13.

Пам’ятаєте, як я був закоханий в це число!

Страшенно боляче.

Хай живе комунізм.

Хай живе соціалістичне будівництво.

Хай живе комуністична партія».

Ці слова 13 травня 1933 року написав Микола Хвильовий за кілька хвилин до того, як, приставивши пістолет до власної скроні, натиснув на курок. Що ж спонукало до цього письменника, якого ще за життя визнавали "найчитабельнішим", "найулюбленішим", а академік О. І. Білецький назвав "основоположником справжньої української прози"? Про це можемо лише гадати. А на сьогодні маємо кілька варіантів, по суті однієї, відповіді.

Переважна більшість авторів, які так чи інакше намагалися розв’язати загадку добровільної смерті Хвильового, пристає до думки, що письменник інстинктивно відчув широкомасштабне розгортання «полювання на відьом» і, аби не віддавати себе на поталу, сам пішов із цього життя. І цим же, мовляв, прагнув застерегти інженерів репресивної машини від роз­кручування її на повну потужність. Дехто з дослідників шукає пояснення самогубства в тій душевній депресії, яка охопила письменника після подорожі по конаючій від голоду Україні. Ще одні переконані – був доведений до відчаю політичними обвинуваченнями.

Були й інші трактування. Та в результаті більшість пристала до тверджен­ня Миколи Жулинського. У своїй праці «Талант, що прагнув до зір» академік написав: «У травні 1931 року заарештовують Михайла Ялового. Микола Хвильовий приголомшений. На Україні поширюється голод... Частішають випадки людоїдства. Микола Хвильовий гарячково шукає пояснень, виходу. Але не знаходить. Саме тоді він вирішує своїм самогубством застерегти від катастрофічно швидко наростаючої хвилі політичних звинувачень, масового голоду і репресій, потрясти і своїх друзів, і своїх опонентів, згуртувати сили, щоб протистояти небезпеці».

Як бачимо, пояснення самогубства шукають у ситуації, яка склалася довкіл митця, і в середовищі, яке його оточувало, а не в самій людині. Це по-перше. Далі: зроблені висновки якнайкраще підходили до періоду, названого в історії перебудовою, коли на правлячому олімпі стояла компартія, яка «розстріляла цілу генерацію». І саме отій «керівній і спрямовуючій» треба було довести справжню комуністичність Хвильового. Нарешті – третє. На жаль, шлях до розуміння причини самогубства завалений трафаретами, якими ще й сьогодні хибує українське літературознавство.

Не беручись остаточно розв’язати причини самогубства Миколи Хвильового, спробуємо під дещо іншим кутом подивитися на поставлені вище запитання. Виходячи з того, що це не наукове дослідження, а літературознавча розвідка, говоритимемо тезисно, залишаючи читачам поле для власних досліджень і висновків. Предметом аналізу будуть факти життя письменника та його твори, в першу чергу публіцистичні й прозові.

Найбільший пласт, переворушивши який найближче можна підійти до розуміння людини, – дитинство. Яким же воно було у Миколи Хвильового (справжнє прізвище Фітільов)? Ось що пише в «Короткому довідникові з літературної Сумщини» письменник Анатолій Гризун: «Мати з батьком розлучилися на 13-му році одруження. І все ж від батька він встиг узяти гарячий потяг до мандрів та полювання, а від матері, народної вчительки, – любов до знань, зокрема літератури. Шевченко і Гоголь були його улюбленими письменниками ще в дитинстві».

Пізніше родина Фітільових із Тростянця (а саме тут 13 грудня 1893 року народився майбутній письменник) перебралася до села Дем’янівка (тепер Котелевський район Полтавської області). Про цей період його дитинства літератор із Полтавщини В.Костюк написав таке: «Микола швидко заприятелював із сільськими хлопцями, своїми ровесниками. Жвавий і веселий, любитель гострих відчуттів – він якось одразу став душею однолітків... Шанував хоробрих. Того, хто, розігнавшись на ковзанах, перестрибував через ополонку, щедро пригощав цукерками...».

Наведені дві цитати і є прикладом трафаретизму. Адже під означення, дані обома авторами, можна поставити будь-яке прізвище і вийде пристойний образ українського письменника. Саме так і робить чимало дослідників літератури. Й усе, за тою ж трафаретною логікою, виходить правильно: ну просто-таки не можна бути українським письменником, не читаючи з самого малечку Шевченка; та й іншого не дано – тільки лідерство серед однолітків. Цей же ланцюжок іде далі: якщо батько з матір’ю розійшовся, то був дещо не тою людиною, тобто міг тільки десь швендяти, гуляти, полювати тощо; мати – вона ж учителька! – прищепила любов до знань.

Що ж насправді було, й як було, найкраще може розповісти та оцінити сам М. Г. Хвильовий. У його листі до Миколи Зерова, який датується приблизно серединою 1923 року, читаємо: «Батько ніколи не говорив по-українськи; зате бабуся не тільки говорила, але й в глухі слобожанські вечори розказувала мені багато казок про домовиків, лісовиків і т.д. Од бабусі – українська мова, від батька – народницький «душок» (що від матері – колись розкажу). Од народницького «душка» я й досі не одкараскаюсь... Дякуючи батькові, я рано перечитав російських класиків, добре ознайомився з Діккенсом, Гюго, Флобером, Гофманом і т.д. Але найбільш всього я захоплювався Добролюбовим, Бєлінським, Писарєвим – цією трійцею, що не сходила з батькових уст. Між іншим, батько чомусь вважав найсильнішим Добролюбова, може тому я й досі перечитую його».

Дозволимо ще одну, конче необхідну, цитату. Звернемося до «Краткой биографии», написаної М. Хвильовим 20 листопада 1924 року: «Отец мой, народник, мечтатель, поклонник Михайловского... Унаследовав от отца мечтательность, я, поступив в Ахтырскую гимназию, должен был вскоре ее покинуть: участие в так называемом украинском революционном кружке выделило меня из среды остальных товарищей и моему отцу предложили перевести меня на квартиру к местному жандарму. Я бросил гимназию, не получив аттестата и за 4 класса... Революционность кружка выражалась только в чтении народнических рефератов».

Як бачимо, батько рясно засіяв душу хлопця зернами народництва. Микола, безперечно, знав, що Михайловський вищим виміром суспільства вважає інтереси «живої особистості», і знав наближені Достоєвським з біблійних висот до земного буття теорії «про людинолюбство та жертовність». А оскільки ще в 1923 році зізнавався Зерову, що «од народницького «душка» і досі не одкараскається, то стає зрозумілим – не тільки знав, а й вірив у це. Зі шкільної ж історії відомо, що Плеханов і Ленін «глибоко розкритикували» народників, а останній ще й заявив, що всі вони з «интеллигентским самомнением». Коли ж у романтичній душі (а що у Хвильового вона була саме такою, погоджуються всі) зіштовхується різке протиріччя поглядів на однакове поняття (більшовики теж заявляли про щастя для людей), – виникає розгубленість, яка й веде до депресії. Ця, звичайно ж, не перша й єдина, та вона, схоже, була однією з найголовніших, що спричинили самогубство. Далі ми в цьому переконаємося, але давайте рухатися послідовно.

Десь у 1910 році хлопець «без копійки грошей» вирушив на Донбас. Змусили до цього і розлади в родині, і, як сам зізнався, звернення до пролетаріату своєї уваги, своєї мрійливості. Відтак працює на Дружківському заводі чорноробочим, у Таганрозькому порту – вантажником, на цегельному заводі біля станції Іловацької – візником, у Горлівці – вантажником коксу. Не затримувався ж довго на одному місці тому, що «почував себе одиноким». Зауважте – серед маси людей, себто пролетаріату, до якого звернув свою мрійливість, та ще тому, що його тягнуло «до босяцької вольниці». Іншими словами, Микола Хвильовий переживає чи не перший у своєму житті період духовного занепаду. І тільки, як пише в «Краткой биографии», – «война и мобилизация меня отрезвили. К тому времени мне исполнилось 21 г. – год призыва».

Що ж спостерігаємо далі? А звичайнісіньку закономірність для людини з романтичною душею й вихованій на традиціях класики та народницьких переконаннях. Війна, тобто те, що спершу «отрезвило», привела його до чергового духовного упадку. Тепер уже «полного». Через пару років – новий розлад, уже після того, як на фронті зіштовхнувся з армійською українською радою. А перерахувати, скільки було в нього духовних тупиків, упадків, неврастеній, приголомшень – просто неможливо. І в будь-який із цих моментів він міг приставити до скроні дуло і натиснути на курок. Трагедія ж трапилася тільки в 1933 році. Чи спроста це? Поставимо поки що три крап­ки й подивимося на політичні переконання...

Ідеологічні засади Миколи Хвильового, і про це можна говорити ствердно, не були стійкими до останнього дня життя. А формувалися вони під впливом декіль­кох ідей, кожна з яких призводила до криз.

Першою, це ми з’ясували вище, була ідея народництва – як результат батькового виховання, її й пропагував хлопець під час навчання в Охтирській гімназії. З цих же позицій вів агітацію проти існуючого ладу серед батраків економії поміщика Дурново, потім серед селян Дем’янівки та на Дружківському заводі. Там і прийшла криза: «С одной стороны мое разнузданное воображение не мирилось с маленькими результатами моей работы среди полуграмотных товарищей, с другой – я понял, вернее почувствовал, что мои товарищи не всегда меня понимают. Тут явился первый случай призадуматься над тем идейным багажем, каким наделил меня отец».

Що ж відбувалося з майбутнім письменником далі? Розчарування від батьківського ідейного вантажу пройшло легко і швидко. Сам М.Г.Хвильовий пояснював це власною молодістю – повних 18-ти йому тоді ще не було. Хоч і не дуже над тим роздумував, однак захоплення змінив. Спершу зацікавився «Горьким и его бродячей Русью», відтак пустившись донбаського берега бродить українським півднем. Потім захопився брошурою М.О.Бакуніна «Бог і природа». Потрапивши під вплив цих ідей, свою сутність того періоду характеризує «как быстрое падение к интуитивному анархизму». Отже, звідки виїхали, туди й повернулися, тільки іншою дорогою – тобто знову захоплюється ідеєю, яка на вершину підносить свободу окремої людини.

З початком війни 1914 року він дещо ожив духом, а потім, витримавши фізично болота, вошей, бої, походи, «лямку» піхотинця – морально надламується. «Этот период своей жизни я могу характеризовать как период полного духовного упадка. Ни о какой идейной работе я уже не мог мечтать».

Тривало, щоправда, це недовго. На фронтовій дорозі зустрічається йому «питерский рабочий» , який «оказался коммунистом». Відбулося це в 1916 році. Відтоді зароджується комуністичне переконання Миколи Хвильового: бере активну участь у агітаційних бесідах пітерця проти війни, за відмову наступати тощо. А після лютневого перевороту обирається членом полкової ради солдатських депутатів і делегатом на армійський з’їзд. І вже в такому статусі зіштовхується з армійською Українською Радою. Під їхнім впливом задумується «над вольностями Украины», дискутує з пітерським робітником. Зізнається: «Это обстоятельство послужило поводом к новому разладу в моей невыкристализированной идеологии».

Хвороба роз’єднала Хвильового з пітерцем. Були в цей час різні сумніви, була й агітація в Думу за більшовицький список. Відбулася ще одна цікава зустріч: повернувшись наприкінці 1917 року додому, зійшовся з відомим політичним діячем, одним із лідерів українських боротьбистів А.І.Заливчим. Сам письменник про той час свідчив: «На его предложение вступить в какую-нибудь партию я ответил, что в моей голове полная неразбериха, вести же политическую работу среди массы я не отказываюсь. Я тут же приступил к организации т.н. «спілок»... Это были ячейки, противопоставлявшие себя Центральной раде». Потім виступав проти гайдамаків, підняв повстання проти петлюрівців, а 1918 рік характеризує як період «полного принятия большевистской идеологии». Саме тут і закінчується доба його політичного хитання. Змінюється вона боротьбою внутрішньою, яка й призвела до трагедії.

Чи був Микола Хвильовий переконаним більшовиком-комуністом? Відповімо однозначно – так, хоча й розуміємо, наскільки це сьогодні не модно. Він не тільки вірив у ідеї більшовиків, сприймав їх і відстоював, а був комуністом за переконанням. Візьмемо хоча б листа, адресованого М.Зерову в 1924 році: «Не дає спокою Савченко (Савченко Г. Я – один із перших українських поетів-символістів. Пізніше став критиком. Гостро виступав проти зорганізованої Хвильовим ВАПЛІТЕ, а «неокласиків» назвав «контрабандистами чистої води» – В. С.). «Боженько», коли ж спалахне світова революція, щоб можна було зібрати савченок всього світу і попрохати їх в чека!». А ось стаття «Кричуще божество», опублікована в 1930 році журналом «Пролітфронт». Розкритикувавши аспанфутівців (асоціація панфутуристів) за націоналізм, націонал-більшовизм, відсутність чіткої пролетарської лінії, на закінчення Хвильовий вивів: «...цією заміткою я вважаю, по-перше, за свій партійний обов’язок сигналізувати небезпеку з зовсім нової сторони, а по-друге, коли аспанфути визнають свої помилки, допомогти їм, аспанфутам, стати на правильний шлях. І.Поліщук, і Семенко, і Шкурупій, і Влизько – всі можуть помилятися, але нещадно будемо бити їх тоді, коли вони не захочуть цих помилок виправити».

Якщо засуджуємо М. Горького за його «Кто не с нами, тот против нас», а критика О. Полторацького за те, що ставив собі в заслугу арешт Остапа Вишні, – то чим кращі випади Хвильового проти своїх колег по перу? Топи ближнього, знищуй опонента, сьогодні нещадно критикуй того, кого вчора високо підносив, – справжня (в її практичному втіленні) комуністична сутність.

Можуть заперечити, що цитовані рядки писалися Миколою Хвильовим для прикриття від нападок на нього. З цим можна було б погодитися. Та тільки за кількох умов: перше – у 1924 році, коли написано лист Зерову, політичних обвинувачень проти письменника ще не висувалося; друге – аби ж менше було таких писань. Усі бажаючі можуть ознайомитися з роботою «В якому відношенні до «хвильовізму» «всі ті»...» (1928 рік), у якій Хвильовий, із одного боку, коментує свій покаяльний лист і ще раз запевняє в тому, що став справжнім марксистом; з другого – захищає Кагановича, все ЦК КП(б)У від звинувачень, що вони нібито «плентаються в хвості національно-революційного відродження України»; з третього – громить «шумскізм», звинувачуючи його у зраді ленінізмові. У статті ж «Наше сьогодення» (1927) не сприймає селянства, виступає проти «куркулівського напору, що оживає й намагається неодмінно вплинути на історичну ходу. Стерпіти цього тепер ніяк не можна». Тож дослідники письменника, хто в перебудовчий час доводив його справжню комуністичність, були біля істини. От тільки трималися за неї з іншого боку.

Взагалі ж, для розуміння причини самогубства знання економічної та політичної ситуації того часу замало. Потрібно розворушити ще й пласт тодішнього літературного життя. Ускладнювалося воно не тільки суспільними, а ще й внутрішньотворчими чинниками – ідеться про взаємини між письменниками. По-перше, переважна більшість із них вважала себе творцями нової пролетарської літератури, тобто – живими класиками. Критику сприймали болісно. По-друге – постійна боротьба між літературними групами породжена, по суті, першим. Письменник І.Дніпровський у своєму щоденникові занотував: «24.01.1931. Письменники – на купки. Ворожнеча». Підтвердження цього можна знайти в багатьох джерелах. Які ж роль і місце відводить у цій товкотнечі Микола Хвильовий собі? Він – в авангарді. Це видно й із уже цитованого, й ряду інших праць, навіть художніх творів. Саме цим викликане і його встрявання в літературну дискусію. Та за якоюсь «диявольською іронією» все вийшло наперекір очікуваному — партія побачила не той підтекст у цих виступах і особисто Йосип Віссаріонович покивав на письменника пальцем, придумавши «хвильовізм».

З приводу переконання, віри, розчарування Миколи Хвильового можна говорити довго, базуючись, як-то й домовлялися на початку публікації, виключно на фактах життя письменника та літературних творах. Але – пам’ятаючи, що це не дослідження, а розвідка, – закругляємося. От тільки ще одне твердження, яке належить Ігорю Боднарю. Хоча й не розкрив він причини, та суть показав майже вірно. Тож у його розвідці «Найкращий твір Миколи Хвильового» читаємо: «...мова може іти лише про непевність світогляду Хвильового, ба навіть про свідоме його роздвоєння: з одного боку – мрії про комуністичний інтернаціоналізм, а з іншого – висування ідеї «азіатського ренесансу» на чолі з... пролетаріатом. А подвійність літератури, як писав він сам у передмові до новели «Я (Романтика)», «послідовно веде до виродження, до дегенерації».

Чи простежується у Хвильового виродження творче? Ні! Далебі навпаки – він ще рухається вперед у плані вдосконалення стилю та форми, він віднаходить свіжі фарби для змісту, він психологічно анатомує героїв творів, доходить до їхніх оголених нервів. Чи знаходимо у Хвильового виродження ідейне, політичне? Безперечно. Жодна з ідей – народництво, анархізм, український націоналізм, боротьбізм і більшовизм – з нього повністю не вивітрилися, і їх поєднання створило клубок кризової мішанини. Чи відбулася при цьому деградація (не біймося цього слова, в перекладі з французької воно означає поступову втрату якихось властивостей і якостей)? Звичайно ж: арештовують М.Ялового, людину, з якою стояв у одній шерензі, з якою завзято клявся у вірності комуністичній ідеї. Отже – йому не вірять. Все! Криза остаточна. Криза виключно внутрішня й нічого спільного не має ні з голодом, ні з розкручуванням репресій. Людина зневірюється в тому, в що дуже хотіла вірити. Вихід нам відомий:

Уявляємо: руку підняв,

Короткий, приглушений стукіт...

І впало твоє ім’я

На схвильовані харківські бруки.

                         (С. Гординський).

І ще одна цитата. З роботи Галини Хоменко "Микола Хвильовий: у пошуках інтелектуального безсмертя»: «... апологія смерті у письменника – це апологія хвилини, що здатна оновити і облагородити життя".

У чому ж тоді велич М.Г.Хвильового, щоб аж на міжнародному рівні відзначали його століття, щоб вивчали в школах й університетах, аналізували на рівні кандидатських та докторських робіт?

Та в творчості ж, у творчості! Він – неперевершений прозаїк. Він – сильний публіцист. Він – своєрідний поет. А приклад життя Миколи Григоровича Хвильового вже куди переконливіше показує, що письменництво повинне бути поза ідеологією, поза партійністю. Він бачив світ, як те й належить справжньому митцеві, глибше – аж до його метафізичних глибин (можливо, теж кризових); борсався в політичних тенетах, « він прагнув примирити непримиренне», – як схарактеризував М. Хвильового його сучасник і товариш, письменник. І. Д. Дніпровський. Прагнув поєднати бачене серцем і очима...