Четвер, 07 листопада 2013 00:00

П'ятаченко Сергій. УСНІ МЕМОРАТИ ПРО ГОЛОД НА СУМЩИНІ [на матеріалі збірника «Голодомор на Сумщині у спогадах очевидців» (у 2-х кн., Суми, 2008)]

Автор  П'ятаченко Сергій, кандидат філологічних наук, доцент (Сумський державний педагогічний університет ім. А. Макаренка)

У статті розглядаються основні мотиви усних народних оповідань про голод на Сумщині у 1932-1933 р., записаних від очевидців цієї трагедії, та робиться спроба окреслити науковий контекст цих спогадів-меморатів.

 

Проблема дослідження Голодомору – його причин, суті і наслідків пов’язана із обмеженістю документальної джерельної бази, спричиненою бажанням винуватців трагедії знищити докази своєї вини, приховати або викривити факти. Сумщина, як і багато інших регіонів, зазнала великих людських втрат, але, як зазначає сумський історик П. Соболь, «встановити навіть приблизну кількість громадян, які загинули в трагічні роки, неможливо, оскільки відомості про наслідки Голодомору радянська влада оберігала як найважливішу державну таємницю» [15, с. 78]. Сумська архівістка Л. Покидченко стан збереженості документальної бази тієї доби характеризує так: «Багато документів було знищено, загальні відомості взагалі не складались, тому документи збереглись фрагментарно, не всі райони Сумщини представлені однаково» [5, с. 5].

У цьому випадку на допомогу дослідникам Голодомору мають прийти усні свідчення очевидців, які на Заході давно прийняті як важливе історичне джерело, зокрема, є позитивний досвід гарвардського проекту усної історії, започаткованого у 80-х Дж. Мейсом. Проте іноді вітчизняні історики й сьогодні висловлюють свій скепсис щодо усних спогадів-меморатів, вважаючи їх джерелами, позбавленими наукової ваги. Хоча ще М. Костомаров вказував на те, що «історію треба вивчати не тільки за мертвими літописами і записками, а й у живому народі». [11, с. 446.] Цю традицію підтримували і наші видатні історики П. Куліш, Я. Новицький, Д. Яворницький.

Відомий дослідник народної прози С.Мишанич, вказуючи на «перші повідомлення про почуте й бачене, про пережите», відносив їх до «найпростіших різновидів народної прози, поліфункціональних за своєю суттю, з широкою гамою засобів естетичного відображення» [12, с. 38]. Їх специфічною рисою, яка рішуче їх відокремлює від інших прозових творів, є безпосередня пов'язаність із конкретними фактами, подіями, людьми, а також порівняно незначна просторово-часова дистанція: це розповідь про події, учасником або очевидцем яких міг бути сам оповідач. Це породжує докладність та емоційність викладу матеріалу, чітку й виразну позицію оповідача щодо зображуваних подій, а також дає можливість виходити на певний ступінь узагальнення та вирізнення суттєвого, типового. Остання риса вигідно вирізняє художньо-емоційну пам'ять народу від сухого документального препарування історії з його увагою до дрібних деталей, за якими іноді важко роздивитись суть речей. Російський фольклорист С. Азбелєв вказував на те, що меморат, як «оповідь очевидця або учасника тих чи інших подій», не побутує у відриві від особи самого оповідача, і лише в окремих випадках, «якщо зміст відповідає якимсь суспільним запитам, оповідання відривається від творця його первісного тексту, живе самостійним життям, стає фактом суспільної свідомості» [2, с. 7].

Завданням цієї статті є окреслення джерельної бази усних оповідей –свідчень-меморатів про Голодомор на Сумщині, які з’явились друком за час Незалежності, та уведення у цей контекст збірника «Голодомор на Сумщині у спогадах очевидців» [6], підготовленого за результатами кількарічних студентських експедицій під керівництвом автора статті.

Свідчення про Голодомор почали активно з’являтись друком з кінця 1980-х років. Цьому передував резонанс від заходів української діаспори до 50-річчя Голодомору і оприлюднення результатів комісії конгресу США щодо оцінки цієї трагедії, які активно посилались на усні спогади очевидців. Тодішнє керівництво КПУ ініціювало створення вітчизняної групи істориків для спростування цих звинувачень, проте розвал Радянського Союзу дав інший вектор – широкого й об’єктивного дослідження цієї трагедії. З 1989 року в рамках всеукраїнської тенденції почали оприлюднюватись і свідчення про Голодомор на Сумщині, які з’являлись друком у місцевій періодиці, всеукраїнських і місцевих виданнях. Щороку з різною частотністю, на яку вказав сумський історик В. Власенко, місцеві матеріали про Голодомор, важливою складовою яких були спогади, з’являлись у публікаціях місцевої періодичної преси [3, с. 26–39]. Свідчення про Голодомор на Сумщині розміщувались і у всеукраїнських збірниках документів і матеріалів, серед яких варто згадати такі, як «33-й: ГОЛОД: Народна Книга-Меморіал» [1], “Чорна книга України» [22], «Розсекречена пам’ять: Голодомор 1932-1933 років в Україні в документах ГПУ-НКВД» [13]. Кілька записів з Сумщини є у збірнику львівського дослідника В.Сокола «Українці про голод 1932-1933» [20].

З-поміж загалом нечисленних місцевих збірників варто назвати «Голодомор на Сумщині» [7], до якого увійшли художні нариси та есе на основі власних спогадів письменників і журналістів старшого покоління, а також значний за обсягом і доволі виважений за науковим підходом збірник Бориса Ткаченка «Під чорним тавром», де зібрані свідчення з Лебединщини [18]. Місцевий матеріал подано у підготовлених до 70-річчя Голодомору збірниках Л.Дідоренка «Голодомор 1932-1933 рр. на Краснопільщині» [8] та Г. Іванущенка «Голодомор 1932-1933 років: очима свідків, мовою документів. Северинівська сільрада Сумського району» [10].

У 2006 році вийшов науково-документальний збірник «Голодомор 1932–1933 років на Сумщині» (автор і упорядник Л. Покидченко), де подано 52 письмових спогади мешканців Сумської області, які були зібрані архівістами Сумщини, студентами та учнями шкіл  переважно протягом 1989–1990 рр. [5]. Частина цих спогадів написана очевидцями власноруч, а деякі записані з їх слів. Окремі передруковуються з публікацій районних газет 1989 року. Мова документів – російська та українська за вибором авторів спогадів, у записах збирачів відчувається літературне редагування усної розповіді.

У 2007 році побачила світ нова книга Б. Ткаченка «Важка стежка до Бога» [17] та друге, доповнене видання збірника «Під чорним тавром» [19]. Обидва видання містять значний корпус усних меморатів з частковою паспортизацією та незначним редагуванням текстів. У 2008 році кролевецький дослідник А. Карась підготував збірник «Свідчення очевидців про голод 1930–40-х рр. на Сіверщині» [14], де подав зібрані музейниками та студентами 43 записи свідчень очевидців Голодомору з Кролевецького району та по одному з Буринського, Глухівського, Конотопського та Ямпільського районів. Наукова якість записів різнорідна – є студентський переказ слів очевидця своїми словами, є тексти з явним редагуванням, проте частина текстів подана зі збереженням особливостей усного мовлення оповідача, має паспортизацію та вказівку на розшифровку з аудіо або відеоносіїв. Це стосується у першу чергу записів, здійснених самим Анатолієм Карасем, для яких характерна установка на збереження усної природи цих меморатів.

Таким чином, можна виокремити три підходи до записування меморатів: архівно-історичний з його домінантною увагою на документальному фактажі, журналістсько-літературний, який тяжіє до художньої емоційності, та фольклорно-історичний з максимальною увагою до усного мовлення. Активізація останнього має зменшити практику втручання в оригінальний текст меморату, приділяючи натомість більше уваги збереженню особливостей усного мовлення оповідача з його регіональними чи особистісними характеристиками. Важливим також є окреслення контексту запису, на що вказує відома дослідниця Л. Іваннікова: «Як для історика, так і для фольклориста неприпустимо виривати оповідь із контексту, а тим більше розривати оповідання однієї особи» [9].

Окремою специфікою позначена методика збору свідчень за заздалегідь підготовленими анкетами, про недоліки якої слушно зауважив знаний дослідник В. Сокіл: «Анкета сковувала певною мірою оповідача, спрямовувала його в русло «запитань-відповідей», що на думку вченого є недоліком, адже «народ більше схильний за своєю творчою потенцією до сюжетного оформлення події (чи кількох епізодів), їх образного осмислення» [16, с. 10].

Отже, тенденції до появи «народної книги», як її визначив Василь Сокіл, «з якої промовляв би сам народ, своїм діалектом, говором, говіркою» [16, с. 10] увиразнюються з кожним роком, щоправда процес цей критично обмежений в часі, адже очевидців Голодомору щороку стає все менше і менше.

Саме у цьому напрямку, умовно окресленому, як «народна книга», і вийшло дві частини збірника «Голодомор на Сумщині у спогадах очевидців» [6]. До першої частини увійшло 156 свідчень, до другої – 187. Загалом 343 усні меморати охоплюють усі 18 районів Сумської області. Більшість записів зроблена учасниками фольклорних експедицій студентів СумДПУ ім. А.С.Макаренка. Частину записів передали місцеві збирачі-ентузіасти: вчителі, бібліотекарі, музейники, зокрема І. Абаровський та А. Карась. Усі записи паспортизовані, до більшості подано фото оповідачів. Переважна більшість розшифрована з аудіо записів зі збереженням особливостей усного мовлення оповідача.

Загалом ці оповіді виявляють значну текстологічну спорідненість, що дає можливість чітко їх виокремлювати серед масиву усних меморатів. Людська пам'ять зберігає не лише сам факт трагедії, а й її детальні подробиці, епізоди, імена. Розповідь має ознаки певної сюжетності, образності, емоційне забарвлення та спроби узагальнення.  Оповідачі тут, як слушно зазначає луганська дослідниця І. Магрицька, «виступають одночасно у функції і персонажів, і свідків , і істориків. Вони не тільки розповідають про пережите й побачене, не тільки описують перебіг подій, а й осмислюють їх і аналізують» [4, с. 24].

Типологічно оповідання про голод, подані у збірнику «Голодомор на Сумщині у спогадах очевидців», мають низку схожих сюжетів та мотивів, що перетворює їх на один великий метатекст, у якому різними голосами озвучений один і той же сюжет – вимирання з голоду українського селянина протягом осені 1932 – весни 1933 року.

Серед найтиповіших мотивів вирізняються ті, які пов'язані з реквізицією майна та збіжжя й наступними спробами виживання, екстремальним харчуванням, описами смертей, способами поховання, випадками грабунку, божевілля й канібалізму. Часто оповідачі роблять спроби узагальнень, наприклад, з приводу причин Голодомору: «Куркулів зразу розкуркулювали, а тих змушували, шоб у колгоспи йти. Через те і голод зробили. Там кажуть, що не вродило, не вродило! Обнаковенний урожай був» [6, кн. 2, с. 79]. «Така була сталінська політика, щоб винищити український народ» [6, кн. 1, с. 78]. «Сталін направив 25 тисяч для організації колгоспів, щоб знищити українське селянство» [6, кн. 1, с. 65].

Називаються винуватці трагедії: «голод зробили активісти», «в усьому винуваті комуністи», «правителі оті та прихльобателі». Вказують на злочинні дії «всесоюзного батька» Сталіна, конкретних виконавців із числа селян, яких звали «активістами», «буксирами», «комунарами», «виконавцями», «комсомольцями».

Мотив конфіскації збіжжя, продуктів харчування, речей, рема­ненту, хат є одним із найпоширеніших і драматичніших: «Тепер кажуть, то комсомольці були, а тоді казали – виконавці ходили. Виконавці йдуть уже! Так тягли дуже. В ямку картошечку вкинеш і ту вириють, і ту заберуть» [6, кн. 1, с. 76]. «Колиски були навісні, були на мотузках, та й під жопку і положать у дитини. Дитина уже вмерла, а комсомольці і найдуть, і візьмуть те пшоно» [6, кн. 1, с. 75]. «Шукали повсюди: по городах, садках, у сараях, а коли знаходили – вибирали все до краплі» [6, кн. 2, с. 11]. «Де даже квасолька була, в горщику, гирунчику, даже в печі поза комином, все повиймають» [6,кн. 2, с.18]. «А якщо пікся хліб, то його заливали водою. У мого батька забрали кожух, чоботи й навіть ножиці» [6, кн. 2, с. 45]. «Чоловік, забравши, не кинув на воза, а на очах у родини висипав увесь харч у туалет» [6, кн. 2, с. 74].

Цей грабунок супроводжувався масовим терором, психологічним тиском і залякуванням, які залишилися в пам'яті свідків: «Хто не підкорявся, забирали в сільську раду і там били. Люди не боронилися, підкорялися мовчки. Боялись, що висока влада: арештують і в тюрму, а то і вб'ють» [6, кн. 2, с. 9]. «Тітка Марія зрізала колоски, щоб зварити куліш малим дітям, що вже попухли з голоду. Знайшовся хтось, хто доніс, приїхали двоє здоровенних чоловіків на «воронку», забрали жінку, залишилося семеро малих діточок, які померли без дорослих» [6, кн. 1, с. 63]. «Коли знайшли зерно, мати почала плакати, щоб не відбирали, бо нічим було годувати маленьку дитину. Він її відштовхнув і сказав, щоб віддала, бо «вам потрібно було голодувати – такий закон» [6, кн. 1, с. 62]. «Голодні діти лущили недостиглі зерна, жадібно їх поїдали. Вони помирали через декілька годин. А коли потрапляли до рук об’їждчиків, то їх били батогами, вчиняли самосуд: палили руки сірниками, кололи голками пальці, прив’язували до коней» [6, кн.1., с.16]. «Ішов один активіст, місцевий ветеринарний лікар, мимо кладбища, а біля однієї могили чоловік сидів. Активіст йому й каже: «Бачиш, скільки я людей на той світ відправив!». А той йому грубо відповів, і його відправили на заслання, а дітей виключили зі школи» [6, кн. 1, с. 100].

Окремий поширений мотив – це перелік «страв» екстремального харчування в час Голодомору. Дитяча пам'ять (а очевидці переважно були на той час дітьми) зберегла це моторошне «меню»: «Я рвала калачики, колись нарвала і розсипала – мала ж була, дуже плакала» [6, кн. 1, с. 134]. «Я ходила в ліс, і, розгрібаючи сніг, шукала листки, з якими вдома варили їсти» [6, кн. 1, с. 110]. «Бувало десь знайдеш картоплі позаторішньої і радий-радесенький, що знайшов. А вона м’яка, уся скрючена якась, місцями зелена» [6, кн. 1, с. 124]. «Люди їли листя з берестків, лободу, щавель, траву» [6, кн. 2, с. 10]. «Їли гнилу капусту й картоплю, пекли коржики із щавлю, конюшини, гички» [6, кн. 2, с. 17]. «Мати брала десь дохлу конину, варила, і ми їли» [6, кн. 2, с. 24]. «Їли і мишей, їли птичок усяких. Горобців тих взагалі не було, і котів не було, і собак вимочували та їли» [6, кн. 2, с. 18]. «Помню, як споймаєш було мишеня, задушиш його і біжиш додому семню обрадувати. Зварить отоді мамка юшку, і їмо її да наїдаємось» [6, кн. 2, с. 55]. Окрема увага корові-рятівниці: «Добре, як була корова в сім'ї, тим і рятувалися» [6, кн. 2, с. 47].

Впадала в очі зміна зовнішності голодуючих людей: «Усі ходили страшні, худі, діти з здоровими пузами і тоненькими ногами» [6, кн. 2, с. 53], «хтось ставав худющім, а хтось розпухав» [6, кн. 2, с. 71], «на ногах водянки страшні з'явилися» [6, кн. 2, с. 124], «ноги були такі пухлі, що важко пересувалися, а з них витікала з порепин вода» [6, кн. 2, с. 132]. «Я з подругою сиділи на кладці, а ноги були у воді. Прийшовши додому, я запитала у мами, чому у мене такі худі ноги, а у Насті повні. Мама сказала, що у Насті ноги опухли від голоду, і вона скоро помре» [6, кн. 1, с. 103].

Описи смертей, свідками яких були малолітні очевидці, вража­ють трагічним лаконізмом і моторошними деталями: «Люди вмирали на ходу. Піде, впаде, умре» [6, кн. 2, с. 10]. «Тихо на лавках чи по дворах лежали, як янголи, тихо мерли. Рідко хто кричав чи стогнав» [6, кн. 2, с. 22]. «В семирічній Литвинівській школі було 83 учні, а через сім місяців лишилося троє» [6, кн. 1, с. 63].

У селі, в якому мовчали церковні дзвони, а церкви були перетворені на склади награбованого зерна, поховання доведених до відчаю та божевілля людей відбувалось не за звичним християнським обрядом, а перетворилось на жахливий одноманітний ритуал: «Спочатку померлих закидували землею, а потім, коли людей залишалося все менше і менше, то ями з померлими навіть не закидували, тому по всьому селу був неприємний запах» [6, кн. 2, с. 19]. «Загортали в ряднину і просто кидали в бур'яни. А бур'яни зростали такі високі, що страшно було ходити, щоб не наткнутися на мерця» [6, кн. 2, с. 84]. «Ближче до вечора везли з поля на кладовище цілими возами мертвих людей» [6, кн. 1, с. 25]. «Ніхто їх не поминав. В войну, як война була, дак вже поминали людей» [6, кн. 1, с. 134]. «Відвезли до ями і живу ще дитину, щоб вдруге не повертатись. Настуня прийшла до тями, кругом трупи. Зібрала останні сили, виповзла на гору, а тут уже добрі людоньки підібрали, виходили» [6, кн. 1, с. 164].

Людська психіка часто не витримувала, люди божеволіли, особливо важко переживали це діти: «Сім’я сусіда мала багато дітей, всі померли. Останню дитину божевільна мати задушила і з’їла» [6, кн. 1, с. 81]. «Пам’ятаю, розказували про жінку, що обезуміла з голоду і зварила в ночвах свою маму. Її забрала міліція» [6, кн. 1, с. 79]. «Його дочка зовсім здуріла. Вона сиділа під піччю і жалісно просила: «Дядьку, одріжте мені пальця, я його з'їм, а то він не перекусується» [6, кн. 2, с. 56].

Нерідко спогади фіксують випадки канібалізму, які вражали дитя­чу психіку тоді і до сьогодні ще зберігають свою драматичну напругу в канві сюжету оповіді: «Сусіди дєвочку зарізали, і потім продавали м'ясо» [6, кн. 1, с. 143]. «Сусідського хлопчика знайшли у хаті активіста Зеленського, порубаного на шматки» [6, кн. 1, с. 147]. «Батько й мати вбили своїх дітей і поїли їх, а потім чоловік убив свою жінку. Після цього його забрали, але ніхто не знав куди і що з ним сталося. А в хату зайти було неможливо – скрізь були сліди крові» [6, кн. 1, с. 131]. «Поніс хлопчик небагато харчів своїй хрещеній матері, а вона з своїм чоловіком зарізали його, засолили, а потім з’їли» [6, кн.1, с. 92]. «На краю села жила баба Одарка. У неї була дочка-підліток. Так вона взяла та й зарубала своє дитя. Все склала у діжку. А потім обгризала кісточки Дуже страшна була картина» [6, кн.1, с. 19]. «У сусідній сім'ї... було п'ятеро дітей. Щоб їх врятувати, вона вбила свою найменшу дитину (немовля), й всі гуртом її з’їли» [6, кн. 2, с. 32]. «Вона вже од голоду з ума зошла, шо узяла та й зарізала свого синочка меншого (йому годків зо два чи зо три було). І у погребі нашли порубане і уже засолене тіло дитинки» [6, кн. 2, с. 54].

Часто згадують, що порятунком від голоду була змога виїхати в Росію: «у Курськ заробляти на харчі», «їхали на кришах вагонів», «шили одяг і їздили в Росію міняти на хліб», «одвіз хлопця і сестру у Кацапщину робити у людей», «щоб урятувати сім’ю, тато узяв мамині золоті сережки і поїхав на Кубань», «батько їздив в Западную (в Западной голоду не було) привозив нам крупи» [6, кн. 1, с. 49].

Вказується на постгеноцидну свідомість, яка зазнала на все життя непоправної психічної травми: «Я нікому не бажаю таке побачити і не дай, Боже, пережити, краще померти від голоду, ніж до старості пам’ятати мертву сестру і брата» [6, кн. 1, с. 83]. «Мені й тепер вчувається глухий стогін померлих безвинних людей» [6, кн. 1, с. 81].

Подекуди на ці мотиви нашаровуються інші – про голод 1946–1947 років. Вони у свідомості оповідачів не відокремлюються, а доповнюють один одного, між ними проводяться паралелі, що дає можливість говорити про системне винищення української нації: «Дуже тяжкий 47-ий рік був. «Ой, голодовка повторилася!» - так говорила бабуся [6, кн. 1, с. 95].

Л. Іваннікова аргументовано зазначає, «що основні мотиви цих оповідань – покарання за зірвані колоски, колгоспні суди, примусові роботи та заслання, свавілля місцевої влади, поїздки в Західну Україну, де не було колгоспів, з метою заробити шматок хліба» [9]. Львівська дослідниця О. Харчишин окреслює типові сюжети, мотиви та образи, які повторюються майже в кожному творі: «1) про причини «голодовки»; 2) людські муки, страждання, смертельні втрати; 3) шлях до порятунку; 4) вступ до «колхозу» через безвихідь; 5) емоційні рефлексії, перестороги щодо недопущення голоду» [21].

Загальні спостереження над текстами спогадів про Голодомор дають можливість ідентифікувати їх як фольклорний жанр усних меморатів, які є вагомою складовою усної народної історії, безпосередньо пов'язаною з особою оповідача, що став свідком якихось важливих подій – героїчних походів, визвольних війн, народних повстань або ж інших не менш драматичних подій, значимих для усього народу або якоїсь його частини. Саме ці оповіді, які спочатку передавались з уст в уста, і передували нашій писемній історії. Саме в них живе емоційна пам'ять народу, яка кількістю подібних спогадів виводить нас на якісно новий рівень узагальнення та осмислення. Усні народні оповідання про Голодомор мають зайняти серед них своє місце й стати предметом особливого вивчення та осмислення не лише істориками, фольклористами, а й фахівцями суміжних дисциплін. На часі формування нового корпусу текстів народної пам'яті, де знайдеться місце й народним спогадам-меморатам про Голодомор на Сумщині.

ЛІТЕРАТУРА

1. 33-й: ГОЛОД: Народна Книга-Меморіал / Упоряд. Л.Б. Коваленко, В.А. Маняк. – К.: Рад. письменник, 1991. – 584 с.

2. Азбелев С.Н. Русская народная проза // Народна проза. – М.: Русская книга, 1992. – 608 с.

3. Власенко В.М. Джерельна база вивчення Голодомору 1932-1933 років // Причина смерті: українець / З історії вивчення Голодомору 1932–1933 років на Сумщині : наук.-довідкове видання. – Суми: ФОП Наталуха А.С., 2008. – 40 с. 

4. Врятована пам’ять. Голодомор 1932-1933 років на Луганщині: свідчення очевидців. – Т.1 / Упорядник Ірина Магрицька. – Луганськ: Промдрук. – 2008. – 464 с.

5. Голодомор 1932-1933 років на Сумщині / Упорядкув. Л.А. Покидченко. – Суми: Ярославна, 2006. – 356 с.

6. Голодомор на Сумщині у спогадах очевидців: Збірник матеріалів / Упорядкув., передм., приміт. С.В. П’ятаченка: у 2-х книгах. – Суми: МакДен, 2008. – Кн. 1 – 168 с.; Кн. 2 – 184 с.

7. Голодомор на Сумщині: Зб. – Суми: Ред.-вид. відділ облуправління по пресі, 1993. – 158 с.

8. Дідоренко Л.Д. Голодомор 1932–1933 рр. на Краснопільщині. – Суми: Видавничо-виробниче підприємство «Мрія-1» ЛТД, 2003. – 40 с.

9. Іваннікова Л. Усні меморати про голод: проблема побутування та фіксації [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.lineset.ru/dokumentalnye-svidetelstva/193-usni-memorati-pro-golod-problema-pobutuvannya-ta-fiksatsiji?start=2

10. Іванущенко Г.М. Голодомор 1932-1933 років: очима свідків, мовою документів. Северинівська сільрада Сумського району. – К.: Українська видавнича спілка, 2003. – 59 с.

11. Костомаров Н.И. Исторические произведения. Автобиография / Сост. и ист.-биогр. очерк В.А.Замлинского. – 2-е изд. – К.: Лыбидь, 1990. – 736 с.

12. Мишанич С.В. Біля джерел народної прози // Народні оповідання / Упоряд., прим. С.В.Мишанича. –К.: Наукова думка, 1983. – С. 15–62.

13. Розсекречена пам’ять: Голодомор 1932-1933 років в Україні в документах ГПУ-НКВД. – К.: ВД «Стилос», 2007. – 604 с.

14. Свідчення очевидців про голод 1930-40-х рр.. на Сіверщині / Відділ культури і туризму Кролевецької районної державної адміністрації; Кролевецький районний музей; Упоряд. А.В. Карась. – Глухів: РВВ ГДПУ, 2008. – 60 с.

15. Соболь П.І. Голод-геноцид 1932–1933 років на Сумщині: Лекції. – Суми: СумДПУ ім. А.С.Макаренка, 2007. – 104 с.

16. Сокіл В. Оддзвонив Голодомор // Українці про голод 1931-1933: Фольклорні записи Василя Сокола. – Львів, 2003. – 232 с. – С.5-18.

17. Ткаченко Б.І. Важка стежка до Бога. – Суми: ВАТ «СОД», Козацький вал, 2007. – 844 с.

18. Ткаченко Б.І. Під чорним тавром: Документи, факти, спогади. – Лебедин, 1993. – 464 с.

19. Ткаченко Б.І. Під чорним тавром: документи, факти, спогади: вид. друге, доповнене. – Суми: ВВП “Мрія-1” ТОВ, 2008. – 784 с

20. Українці про голод 1931-1933: Фольклорні записи Василя Сокола. – Львів, 2003. – 232 с.

21. Харчишин О. Усні меморати українців північної Молдови про голодомор 1946-1947 рр. [Електронний ресурс]. – Режим доступу:  http://www.vox-populi.com.ua/rubriki/istoria/zlocini-nkvd/usnimemoratiukraiencivpivnicnoiemoldoviprogolodomor1946-1947rravtorharcisinolga

22. Чорна книга України: Зб. документів, архівних матеріалів, листів, доповідей, статей, досліджень, есе / Упоряд. Ф. Зубанич; передм. В. Яворівського. – К.: Просвіта, 1998. – 782 с.