Середа, 28 вересня 2016 06:46

Петлюрівець Пилип Ващенко

Автор  Кириєвський В'ячеслав, краєзнавець (м. Шостка)
Героєм № 1 повстанського руху в нашім краї є клишківець Пилип Григорович Ващенко (1898-1928), якого більшовицька пропаганда видавала за бандита, так само, як це робить нинішня путінська пропаганда щодо українських бійців з московською ордою на Сході України.Торік 20 листопада 2014 року в Українському домі на Хрещатику відкрилася виставка «Опір геноциду». На ній були представлені розсекречені СБУ документи про українських повстанців 1920-х років. На видному місці виставки була розміщена фотографія Ващенка. Ще два роки тому ця фотографія мала бути опублікована в газеті «Вовремя» у статті про Ващенка, але після виходу лютому місяці 2013 року початку статті газету прикрили, редактора відправили на біржу. Як відомо, усі інші газети Шостки є рекламними, і не мають на Ващенка місця. Залишається хіба що розмістити статтю на блозі. Сподіваюсь, що кількість патріотів щодо перейменування більшовицьких назв вулиць у Шостці, Воронежі, Клишках, Чапліївці зросте і там з’являться вулиці на честь Ващенка. Зокрема пропоную перейменувати в Шостці вулицю Воровського, що розташована на Петухівці, на вулицю Пилипа Ващенка. Старожили кажуть, що на ній оселилися в 1930-х роках багато біженців від колгоспного раю з Клишок та навколишніх хуторів.


14 лютого 1928 року спільним загоном військ Глухівського підрозділу Головного Політичного Управління та міліції «була ліквідована найбільша на Глухівщині банда Ващенко, під час бою самого Ващенка було забито». Так написано в статті «Перед судом банди Ващенко», опублікованій в окружній глухівській газеті «Червоне село» за 28 квітня 1928 р. [13]. Зі статті виходить, що Ващенко вбивав комуністів на території Глухівської (Новгород-Сіверської) та Конотопської округ майже дев’ять років. Повстанський загін Ващенка мав самостійницьку, тобто петлюрівську орієнтацію й тому, як зазначено в доповідній записці від 3 травня 1923 р. начальника Новгород-Сіверської округи (Глухівської з 19.08.1925 р.), «банда Ващенко пользуется любов’ю населения и поддержкой» [1, 11]. Узагалі петлюрівці зі своєю ідеєю самостійності України ще з 1918 р. користувалися неабиякої підтримкою серед українців. За свідченням чернігівської більшовицької газети «Знамя Советов» від 7 листопада 1920 р., «батько Петлюра» был у всех (українців) на уме и на языке» [1, 8]. Недарма Лейба Троцький у своїй настанові агітаторам Червоної армії суворо наказував, що вибиваючи восени 1919 р. Денікіна з України, їм треба розповсюджувати серед народу плітки, що «Советская власть в союзе с Петлюрой», а усі випадки пограбунків населення треба «сваливать на повстанцев и петлюровцев» [9, 15]. Уже потім, коли Україна буде совєтською, то «Петлюра будет вышиблен из памяти народной навсегда» [9, 16]. 
Пилип Григорович Ващенко народився 1898 р. в селі Клишках, в родині заможного селянина, як зазначено в згаданій вище газетній статті 1928 року [13]. Хоча, судячи по маленькій, однокімнатній батьківській хаті, що збереглася на Ковбасівці (нині вулиця Кірова,40), батько Ващенка був не таким вже й заможним. Старожили кажуть, що в хаті під солом’яною стріхою проживало в тісноті щонайменше шість-сім душ. У 1970 р. хату підремонтували, а сусід Михайло Рубаник (1945 р.н.) допоміг покрити її залізом. За переказом, Пилип виріс кріпким хлопцем, мав неабияку фізичну силу. Кажуть, що декілька фотографій молодого Ващенка були у його чотирьох рідних сестер, але вони їх, зрозуміло, спалили, боячись за долю свого брата-повстанця. У цій же газетній статті 1928 р. називають ще неповнолітнього Ващенка п’яницею, гравцем в карти та злодієм, який стояв на обліку царської поліції. Тоді, як могли злодія забрати до царського війська на початку 1917 р. та ще в моряки Чорноморського флоту? Правда статті лише в тому, що моряк Ващенко дійсно повернувся додому наприкінці 1917 р. і вже у квітні місяці 1918 р., коли в наш край прийшли німці, а за ними гетьманці, Пилип добровільно вступив в гетьманську варту міста Кролевця, і проявив себе як щирий прибічник гетьмана Павла Петровича Скоропадського (1871-1945). Через якийсь час Ващенка призначають в карний загін коропської варти в місті Коропі, Конотопської округи. Згодом Ващенко заохотив до загону своїх односельців Микиту Ващенка та Степана Сачаву [13]. На початку 1919 р., з приходом до влади в Україні Симона Васильовича Петлюри (1879-1926), Ващенко вступає до його армії і увесь час бореться з червоними партизанами. Він прослужив у Залізничному полку до самої поразки Петлюри та повернувся в червні місяці 1919 р. до рідного села Клишки [13]. Проте тут його намагаються заарештувати комунобільшовики, які запровадили в нашому краї червоний терор узаконений ленінським Декретом від 5 вересня 1918 р. Віднині тільки червоні мали право убивати людей не прихильних до ідеї всесвітнього «общаку» комунізму і не зватися за це бандитами. Усі інші, хто чинив збройний супротив комуні, звалися бандитами. 
Восени 1919 р. Ващенко вбиває голову клишківської сільради Касюка та створює повстанський загін з п’ятьох своїх земляків, які втекли з Червоної армії, а саме з чотирьох клишківців: Киричка Івана (кличка «Костюкович»), Прудкогляда Михайла (кличка «Хомович»), Курила Митрофана, Шматка Іллі та одного чапліївця Дубовика Іллі (кличка «Хекало»). Наприкінці 1919 р. до загону долучається ще один чеплієвець Іван Бельковець, який теж втік з Червоної армії [13]. Загін Ващенка веде збройну боротьбу з активістами військового комунізмом на селі, відбиває в чекістських продзагонів награбоване збіжжя та віддає його селянам. Повстанці беруть під свій захист бідних селян і водночас палять більшовицькі сільради та розганяють комнезами, щоби ті не грабували середняків. З метою захоплення зброї ващенківці сміливо нападають на лісництво, на залізничні потяги, на виконкоми. З великої загрози повстанців, шосткинські більшовики створюють восени 1920 р. батальйон частин особливого призначення (ЧОН), до якого увійшли усі наявні в Шостці комуністи та комсомольці. Молоді комсомольці вперше в своєму житті здобували військові навички в ЧОНі, щоби потім використовувати їх в регулярних походах з метою «поимки банды Ващенка, которая орудовала, особенно в районе Клишки-Пироговка», як згадує колишній комсомолець-чонівець і майбутній совєтський дипломат Новиков Кирило Васильович (1905-1983) [11, арк.6]. Також у семитисячному, за населенням, Воронежі місцеві комуністи та комсомольці створили свій ЧОН. Їхній комсомольський осередок нараховував з десяток хлопців, зокрема Шльоми Драгеля, Фраткіна, Банного, Букала, Холодовського, вихідців з бідняцьких родин. Комсомольці були озброєні карабінами та наганами, і вони щоночі «выслеживли» Ващенка [10]. У цілому більшовики залучили на вбивчі лови Ващенка комсомольців всієї округи. За спогадами колишніх комсомольців з далекого задеснянського села Бучки, їм усім п’ятьом комсомольцям видали гвинтівки і вони кожного вечора ходили по селу ловити Ващенка. Якось восени зайшли вони зігрітися в хату, де відбувалися вечорниці, гвинтівки поставили в куток та гуляють з дівчатами. А тут заходить Ващенко та питає: «Ну що, хлопці Ващенка ловите?». Позабирав з гвинтівок патрони, а самі гвинтівки не взяв, щоби не перепало за них комсомольцям. Старожили кажуть, що Ващенко «комсу» не вбивав. Також у своїх спогадах колишні комсомольці не вказують безпосередньо на Ващенка як на свого потенційного вбивцю, хоча вони самі щоночі зі зброєю в руках полювали на нього – «гонялись» [6; 10]. Ващенко безпощадно палив по селах «красные уголки» комсомольців, де замість ікони висів портрет Леніна. За спогадами колишнього воронізького комсомольця 1920-х р. Кесаря, вони разом з комуністами надійно захищали від Ващенка свої червоні ««избы-читальни». Аякже у цих «избах» комсомольці запроваджували в життя «новые обряды» [10]. З комсомольського плакату 1920-х р. маємо розуміння нового обряду «комячейки», що комсомолка зобов’язана завжди бути поступливою комсомольцю в «половом вопросе», інакше вона є міщанкою. 
У 1922 р. загін Ващенка збільшився на ще одного повстанця колишнього учня технічної школи з Ленінграду, клишківця Івана Стегнія [13]. У травні 1922 року волосний військовий комісар Данов розпочинає зі своїм загоном червоноармійців влаштовувати навколо Клишок засідки на Ващенка. 25 травня в урочищі біля хутора Новеньке, що південніше Ковбасівки, засідка червоноармійців нарешті, в дві години ночі, діждалася Ващенка, але побачивши такого здорованя розбіглася з переляку, залишивши Данова наодинці з «бандитом». Данов теж втік, стріляючи навмання по Ващенку [9, 85]. 
У 1923 році до загону Ващенка увійшли – чеплієвець Федір Волинців та ще четверо клишківців: Лукашов (кличка «Солод»), Киндяк, Суботін та Прудкогляд. Загін Ващенка нараховував до 20 осіб повстанців [13].У березні 1923 р. ващенківці вбили старого клишківського секретаря волосного парткому, більшовика Івана П’ятака (1879 р.н.) [4]. У відповідь влітку 1923 р. прибуває з Чернігова до Клишок більшовицький «уполномоченый» Щетов разом з загоном ГПУ в кількості 25 чоловік, додатково озброєних 2 кулеметами «Максим» [1, 12]. ГеПеУшники провели спецоперацію в околицях села та спіймали клишківця Киндяка, брат якого недавно вступив до загону Ващенка. ГеПеУшники залучили до своїх спецоперацій комсомольців з сусіднього великого п’ятитисячного, за населенням, села Чапліївки. Комсомольський осередок з’явився там лише у січні 1923 р. і нараховував усього шістьох хлопців з бідняцьких родин незаможників. На першому зібранні осередку виступив комуніст Степан Жданов, який назвав комсомольців чекістами і націлив їх на боротьбу з контрою – «внутренней котреволюцией» в особі Ващенка [6]. 
У 1924 р. до повстанців Ващенка долучилися двоє мешканців з хутора Дідівщини: Шепетун та Коваленко [13]. Старожили кажуть, що дуже хотів потрапити до загону Ващенка клишківець Данило Короткевич, але не пройшов іспити у Івана Стегнія. Спочатку між ними відбулася в лісі щира розмова. Опісля розмови Стегній довірив Данильчику, який йшов позаду, нести свій карабін. Йде і чує як клацнув затвор раз та вдруге, тоді Іван питає, що таке? А Данильчик каже, що у птичку цілить, а коли третій раз клацнув, то Стегній розвернувся і клацнув вже як треба, тобто забив Данильчика на смерть. За переказом, Стегній мав за звичку довіряти карабін на свій розсуд будь-кому, а потім дякував, якщо залишалися не стріляними патрони-пустишки заряджені не кулею, а піском. 
У тих селах та хуторах, куди постійно навідувався загін Ващенка, селяни починали дуже вороже ставитися до совєтської влади, як зазначено в донесенні від 12 грудня 1924 р. помічника начальника Чернігівського губвідділу ГПУ Абаша [5, 20]. Цікаво, що до списку таких бандитських сіл та хуторів вороже налаштованих до червоних потрапив навіть Чайкин хутір (батьківщина президента України Кучми Л.Д.).
Безсумнівно, Ващенко сподівався на повернення Петлюри, на інтервенцію. Проте навколишнє жорстке більшовицьке режимне життя селян пом’якшив НЕП. Отже, звір комунізму причаївся, зосередився на розбудові в селах поодиноких комун. Селяни заспокоїлися, колективізація, голодомори та репресії були ще попереду. Церкви ще стояли, не руйнувалися, комсомольців для цього страшного гріха було ще замало. Стало зрозумілим, що «пісню побудови комунізму чорт затягнув надовго, її не переждати», тому авторитетний для Ващенка своїми засланнями революціонер 1905 р. Григорій Васильович Чайка, радить запастися повстанцям документами та тікати подалі за Урал, знайти там роботу й перечекати це комуністичне горе, що навалилося на Україну [16, 97]. Проте Ващенко, мабуть, зі свого невеликого політичного досвіду, як вважає племінник Григорія Васильовича Чайки Петро Васильович Чайка (1908-2002), вибрав для себе та й свого загону шлях самознищення, продовжив вбивати комуністів та палити їхні хати. 
Уночі 1 жовтня 1925 р. загін Ващенка вбив, значно старішого за П’ятака, більшовика Степана Жданова (1856 р.н.), секретаря партосередку Чапліївки, а його хату спалив [7]. Місцева влада намагається заарештувати ващенківців, але їй вдається лише на початку 1926 р. схопити Івана Стегнія та засудити його до розстрілу. Однак Стегній виламує решітку в камері в’язниці та втікає [2, 16; 17, 160].
Восени 1926 р. загін Ващенка нараховував до 70 повстанців, мав на озброєні тачанку та 2 кулемети [2, 17]. Про силу загону Ващенка дізналися в Головному Політичному Управлінні (ГПУ) столиці України Харкові та спрямовують звідти на боротьбу з ним своїх найдосвідченіших оперативників ГПУ. Наприкінці 1926 р. червоні опери виявляють резерв загону Ващенка з 18 осіб, 16 з яких було віддано під суд. Усе ж таки залякування населення суворими судовими вироками, мабуть, не дуже зменшило рівень народної підтримки ващенківців, й тому опери ГПУ вдаються до провокацій. Під виглядом повстанців опери, або ж за їхнім завданням місцеві нероби та п’яниці, грабують господарства селян, кооперативні крамниці. Їх ловлять та передають суворому народному суду, засуджують на 10 років каторжних робіт та висилають аж на далекосхідний острів Сахалін. А там цих «тітушок» приймають кандидатами до членів компартії та направляють вчитися на курси червоних командирів [9, 86]. Також опери ГПУ під виглядом лісників нишпорять в лісах навколо Клишок. Вони вербують здукачів серед селян, але таких не так вже було й багато. Ващенко, з’являючись в будь-якому селі, розміщав там своїх партизан, по одному-двох в хатах, і попереджав господарів – якщо дізнаємося хто наздукав в міліцію, то спалимо хату, заразом й здукача відправимо у «воздух». Невдовзі чекістам вдається вистежити шляхи переміщення ващенківців та влаштувати на них засідки, зрозуміло, за участі комсомольців. За спогадами колишнього комсомольця Михайла Михайловича Федорова з крохмального заводу, що діяв на Ново-Московському хуторі, їхня комсомольська засідка, на чолі з чекістом-лісником Бабковим, очікувала під хутором Ліски проходження глухою стежкою кількох ващенківців, але побачили тільки одного з них на прізвисько Вишняк, родом з села Вишеньки. Від людей вже знали, що Вишняк в недалекому минулому був кавалерійським офіцером, мав високий зріст, ходив завжди вдягнений в кожану форму, з шаблею та карабіном, опущеним стволом до низу. Тож Бабков крикнув з засади Вишняку «Стой, руки вверх!», але той сягнув в кущі і був вбитий чекістською кулею. Згодом ващенківці дізналися про «подвиг Бабкова», приїхали до його хутірської хати, погрюкали у двері, жінка не впустила, сказавши, що лісника немає вдома. Тоді партизани підпалили хату, згоріла і жінка і дитинка, а батька й справді вдома не було.
Ще Федоров розповідав, як Ващенко одного разу запідозрив одну засідку, влаштовану на нього на крохмальному заводі, бо там вночі в сараї горіло світло. Ващенківські хлопці стрільнули по вікнам сараю, прострелили котел локомобіля, що виробляв електрику, вивели його з ладу. Біля сараю почала гавкати собачка, бандити відійшли. Через кілька днів вони повернулися та спалили млин на річці Есмань в Московському хуторі. Кажуть, що млин був чи не найбільшим в окрузі, його будували бельгійські інженери на місці винокурні козака Фастовця. Як відомо, усі ці землі по Емані та Осоті ще в 1750-х р. були подаровані, разом с селами Клишками та Чапліївкою, імператрицею Єлизаветою, дочкою Петра І, своєму духовнику Дуб’янському. Потім він збудував млини на річці Есмані, які звалися Московськими, а хутір при них звався «Московські Млини» [12, 376]. У 1924 р., за статистичними даними, у хуторі Московське було 15 хат, де проживало 75 чоловік [15, 64]. Хутір входив до складу новоутвореного в 1924 р. Клишківського району (чисельністю населення в 15307 чоловік, які проживали в селах Клишки, Чапліївка, Лушники, Погоріловка, Тиманівка, Собич та в навколишніх хуторах). У самих Клишках у 1924 р. мешкало 6984 чол., тобто на дві тисячі людей менше ніж у сусідній Шостці (8828 чол.). Якби Клишки були б більше Шостки, то їм би дали в 1924 р. статут міста, а так поселення Шостка в 1924 р. стала зватися містом. І вже наступного 1925 р. місто Шостка приєднало до себе розформований клишківський район. 
Чекістські опери робили засади ще й по хатах, куди навідувалися ващенківці, зокрема в одній з чапліївських хат був застрілений прямо на порозі Петрусь Бельковець. Ващенко почув постріл і повернувся разом зі своїми товаришами, проте вбивця вже втік. Бельковця поховали в Чапліївці у свіжій могилі раніше померлої людини [16, 97]. 
По весні 1927 р. напередодні пасхи клишківець Іван Стегній вбив голову Московської сільради Коломійця, який нібито дізнався, що ващенківці пограбували його господарство на Дідівщині та запропонував Стегнію втікати до Сибіру чи на шахти, бо Петлюра вже не повернеться. Стегній застрелив Коломійця двома пострілами в лоба та в груди прямо в приміщенні сільради, точніше в хаті секретаря сільради Кості Фастовця. Потім разом ще з одним своїм партизаном відвіз мерця до ями на торфорізці та привалив дубцем, щоби той не сплив. О першій годині ночі Стегній зайшов до хати Михайла Фастовця, з яким раніше вчився а одній клишківській школі. Там його й вбив Фастовець [16, 97]. За розповіддю московського старожила Фастовця Олега Степановича (1935 р.н.), племінника Михайла Панкратовича Фастовця (1892 р.н.), його дядько вже знав, що Стегній забив Коломійця. І тільки-но Стегній погрюкав у двері його хати, Михайло наказав своїй дружині тікати разом з дочкою до хутора Перехрестниці (Хрещатика). Стегній прийшов з двома пляшками горілки, запропонував випити, а коли випили подралися. Михайло був дужчим, заломив Івану руку й попросив свого батька, що теж був у хаті, подати сокиру і тоді щосили вдарив обухом по Івановій голові. Вранці труп Стегнія був відвезений Михайлом до Вороніжа, де в цей час перебував загін Глухівського ГПУ. Загін нараховував 12 чоловік, кілька коней та німецький «драндулет» (легковичок). Начальником загону був Корнєлішін. ГеПеУшники сфотографували Стегнія та закинули до старої жомної ямі за прохідною воронізького цукрозаводу. Того ж дня загін перебрався до хутора Московське, до хати Фастовця. Сам Фастовець був прийнятий до лав чекістів. До дядька Михайла, як каже племінник, часто заходив двоюрідний брат Льоня Фастовець. Одного разу він запропонував начальнику Корнєлішіну допомогу в знищенні банди Ващенка, якщо йому нададуть гвинтівку. Тоді Льоня вистежить в Клишках бандитів, діждеться коли вони нап’ються горілки та повлягаються спати, а він прийде та усіх їх перестріляє з гвинтівки. Корнєлішін видав гвинтівку і більше її не побачив, бо Льоня пішов до Ващенка в банду. Але гвинтівка – це сувора звітність, тому Корнєлішін виставив засаду в хаті Льоні. На четверту ніч Льоню спіймали та відвезли до Глухова, де був суд, після якого він пропав з кінцями. 
Одного літнього ранку 1927 р. був вбитий Федір Волинець. Волинця вбив чаплієвець Трохим Дудка, на дочці якого надумав оженитися Федір. Він прийшов вранці до свого, як здавалося, майбутнього тестя, але дочки вдома не було. Трохим дав Федору поїсти та пригостив стаканом горілки і запропонував тому здатися совєтській владі, тобто відсидіти у в’язниці, а потім вже женитися. Федір каже не бійтеся батько, ми весілля спочатку відгуляємо. Отже, думав, що заспокоїв тестя та приліг спати, а гвинтівку поставив біля голови. Коли він заснув, Трохим взяв гвинтівку та з двох рук вдарив прикладом по голові Федора. Потім відволік тіло до хліву, прикидав соломою, а вночі відвіз за село Лушники на кручу й там скинув в болото та прикрив травою. Вранці вимив воза від крові й поїхав в село Московське до Корнелішіна. Кажуть, що ГеПеУшники відразу приїхали до кручі, витягли тіло Волинця, омили його обличчя та сфотографували. Ця фотографія та ще декілька фото забитих ващенківців були в Михайла Панкратовича Фастовця, а по його смерті в 1972 р. племінник Олег Степанович тримав фото в себе, поки не довірив одному знайомому комуністу перефотографувати їх, а той взяв та знищив. Зрозуміло, Корнєлішін подякував Дудці за вбитого Волинця, також віддячив йому й Ващенко. Він разом зі своїми партизанами оточили хату Дудки в Чапліївці та запалили її. Вогонь поширився ще на п’ять хат. Ващенківці стріляли в повітря відганяючи людей, щоби ті не гасили полум’я. У вогні згоріла мати Дудки та її онука, дочка убивці. Сам Трохим залишився живим і переїхав жити до села Локотки, де помер у 1968 р.
Крім забитих Бельковця, Вишняка, Стегнія та Волинця, ГеПеУшникам вдалося з 1925 по 1927 роки вбити ще й Шепетуна, родом з Дідівщини [13]. Водночас ГеПеУшники за зв'язок з Ващенком засудили чимало людей та відправили їх на вірну смерть до совєтських концтаборів. Зокрема в 1927 р. був засуджений на 10 років виправно-трудових робіт мешканець Вороніжа тесля Лука Поляков (1904 р.н.) [8].
У лютому 1928 р. Ващенко перебував разом з Дубовиком Іллею, Васюхном Максимом, Дейкалом Степаном, Бельковцем Іваном, Божком Дмитром, Божком Іваном, Овсюком Яковом, Овсюком Іваном, далеко за Десною в Понорницькому районі. Напередодні Стрітення вранці 14 лютого вони розмістилися в хаті лісника на хуторі Плоське, що в урочищі Плоський сад, за 8 км від правобережного села Розлети [13]. Як завжди один з ващенківців всівся сторожувати біля вікна, а всі інші вляглися спати. Охоронець дозволив дочці лісника вийти з хати та подоїти корову. Там у дворі вона сповістила людям, які саме під’їхали на санях за дровами, що в хаті перебуває Ващенко. Ті забули про дрова та мерщій назад до першої сільради, звідти повідомили міліцію, а міліція – загін військ Глухівського ГПУ, що перебував у хуторі Московське. Хоча за даними оперативника Миколи Вовченка, він дізнався про місце знаходження Ващенка від Семена Оселедця, який нібито раніше перебував у повстанському загоні [2, 18]. Загін ГеПеУшників вже о третій годині знаходився разом з кількома десятками міліціонерів біля двору лісника на хуторі Плоське. ГеПеУшники запропонували Ващенку здатися, той відмовився і розпочалася перестрілка аж до шостої години вечора, коли заступник командира загону ГПУ Федір Крицький вирішив підібратися якомого ближче до хати лісника та вкинути у вікно гранату. Він підліз від погрібні до куща барбарису біля хати, там його запримітив Ващенко та жбурнув у кущ горщик з квітами, що стояв на підвіконні, Крицький вскочив і побачив, що на нього біжить Ващенко і стріляє з нагану. У останню мить Крицький встигає кинути під ноги Ващенку гранату й падає отримавши від Ващенка кулю в лоба. Граната вибухнула і скривавлений Ващенко завис на гілках кущу барбарису. Дещо іншу розповідь маємо з нарису Антоненка про Вовченка, що нібито сам Ващенко раптово з’явився у воротах лісникового двору з гранатою та спробував, стріляючи з нагану, вирватися з оточення, але пробіг лише кілька кроків та впав, підкошений чекістськими кулями, на сніг. Усі інші бійці загону Ващенка здалися в полон. У них було вилучено два кулемети, гвинтівки, гранати, чотири пари коней. Тяжко поранений Федір Крицький помер на півдорозі до Чапліївки. Тіло чекіста Крицького урочисто поховали 17 лютого 1928 р. в Глухові [13]. А тіло 29-річного Ващенка привезли у Вороніж на цукровий завод, потім привезли туди його рідних: батька, матір та сестру. Рідня не впізнавала свого Ващенка допоки Корнелишин не взяв відро води, мітлу та омив кров з замерзлого обличчя. Ось тоді мати й сказала: «Це мій син» – «А чим ви докажете?» – «А якщо відвернути комір сорочки, то на шиї має бути родинка». Так. Потім посадили мерця на лаву під віконцем прохідної цукрозаводу, вклали в ліву руку наган, а в праву руку – гвинтівку та сфотографували. Для остраху воронежців труп Вашенка протримали до вечора біля прохідної поки його було видно з боку дороги на Терещенську залізничну станцію. Чимало воронежців побачило мертвого Ващенка. Один з них, Петро Васильович Чайка (1908-2002) запам’ятав, що голова та обличчя Ващенка були поголені, на ньому була шкіряна куртка та пошкрябані снігом чоботи [16, 98]. Воронізька сільрада наказала поховати Ващенка так, щоби його душа не мала спокою на тому світі. Голова сільради визвав до себе приватного візника Степана Івановича Тарасенка (1895 р.н.), який жив поряд з цукрозаводом, запропонував йому гроші, за які той мав вирити ямку якраз на стоках з чотирьох сараїв воловні. Онук, Степана Івановича, Володимир Федорович (1938 р.н.), пам’ятає з розповідей батька Федора, що дідові Степану справді заплатили якісь гроші і він за наказом голови сільради вирив ямку, куди вкинув труп Ващенка та закидав землею. Зрозуміло, що хреста над могилою ніхто не ставив. Могила була внизу за сараями, ближче до річки Осоти. У 1960-х роках річку розширили драглайном під озеро. На місці воловні збудували два двоповерхові будинки – контору цукрозаводу (вул. Київська,4) та житлові квартири для робітників (вул. Київська, 6). Могила має бути на межі озера та лугу, десь на городах біля будинку нинішньої Воронізької сільради, що розмістилася з 2013 року в недавній конторі цукрозаводу.
По смерті Ващенка ще кілька років його поодинокі повстанці переховувалися в лісах навколо Клишок. На їхній рахунок відносять забиття у 1935 р. організатора собицького колгоспу «Іскра» Василя Яцишина [3]. 
У 1937-1938 роках відбулася остаточна еНКеВеДистська зачистка села Клишки від колишніх ващенківців. Зокрема, за підтримку зв'язку з «політичною бандою» Ващенка, були розстріляні Василь Матвійович Короткевич та Андрій Іванович Лукашов [8, 75, 91].
У 1950-х роках клишківську Ковбасівку перейменували у вулицю Кірова (Кострікова), злобного більшовика, відомого своїм кошмарним призовом до чекістів проголошеним з високої трибуни в 1932 р.: «Органы ВЧК должны работать так безпощадно, чтобы на том свете была заметна прибыль населения». Невдовзі до цього потойбічного прибутку й потрапив сам Кіров у 1934 р. У пам'ять забитого Кірова назвали в Клишках новий колгосп, потім через тридцять років схаменулися й перейменували на «Октябрь». У 1970-х роках один з провулків Кірова в селі Клишках перейменували в пам'ять вбитого Ващенком у 1923 р. більшовика П’ятака. 
На сьогодні Ващенко, для переважної більшості, з двох тисяч нинішніх його односельчан, залишається бандитом, довоєнним чи післявоєнним – немає для них різниці. Навіть слово повстанець стосовно Ващенка їм незнайоме. Єдине що змінилося за століття, так це селяни можуть вже не боячись згадувати добре ім’я Ващенка вголос, а не пошепки, як було за комуністів. Проте ніхто з клишківців так і не осмілився висловити пропозицію до сільради, щодо перейменування вулиці Кірова на честь Ващенка. Її назвали вулицею Миру з провулкам більшовика П’ятака та сусідніми, перейменованими на Вишневу, Калинову та Приозерну, вулицями. 

                                                                   Посилання
1. Ананко Ж. Симон Петлюра і повстанський рух на північно-східній Україні // Сіверянський літопис. - 1997. - №4.  – С. 8-19 
2. Антоненко Б. По заданию Дзержинского // Есть такой фронт. Очерки. – Львов, 1973. – С. 9-20. 
3. Бойко В. Как прежде в строю // Советское Полесье. - Шостка. – 1968. – 7 ноября.
4. Большевик Пятак И.С. // Советское Полесье. - Шостка, 1983. – 6 декабря.
5. Воїнов С. Село Чайкине. - Чернігів, 1998. – 88 с.
6. Гужва А. Стреляли по нас из обрезов // Советское Полесье. - Шостка. – 1968. – 29 октября.
7. Гужва А. Увековечить память революционера // Советское Полесье. - Шостка. – 1977. – 19 октября.
8. Забуттю не підлягає: анотований покажчик // Книга Пам’яті Сумської області: В 3 т. – Т. 1. – Суми, 2007. – 384 с.
9. Іванущенко Г. Залізом і кров’ю. - Суми, 2001. – 192 с. 
10. Кесарь В. Этих дней не смолкнет слава // Советское Полесье. - Шостка. – 1968. – 23 ноября.
11. Краткая автобиография Кирилла Васильевича Новикова от 15 марта 1983 г. [Рукопис] // Шосткинський міський краєзнавчий музей, матеріали фондового зібрання.
12. Опис Новгород-Сіверського намісництва 1779-1781 рр. – К., 1931. – 593 с.
13. Перед судом банди Ващенко // Червоне село. - Глухів. – 1928. – 28 квітня.
14. Сірик Г. Кінь буланний – то мій брат. - Київ, 1999. – 160 с.
15. Список населенных мест Черниговской губернии 1924 г. – Чернигов, 1924.
16. Чайка П.В. Вороніж над Осотою. - Шостка, 2008. – 120 с.
17. Шишков С.А. Шосткинська міліція під час боротьби з бандитизмом // Спадщина Сіверщини. – Шостка, 2010. – С. 154-164. 

 Джерело: Шостка 24