Четвер, 15 вересня 2016 18:46

Розбійниця з великої дороги

Автор  Шевченко Ганна (Анна Коршунова), кандидат географічних наук, письменниця

Ще одна версія.

Про родину полковника Герасима Кондратьєва, сумського осадчого, про його особисте життя відомо не так уже й багато. Можливо, тому, відштовхуючись від історичних свідчень, документів, які пощадив невблаганний час, кожен із краєзнавців трактує цей образ по-своєму. Відомо, що сумський полковник був сином «значного козака» зі Ставищ, був двічі жонатим, і другу дружину звали Катериною. Збереглися відомості про трьох синів і дочку Марусю, яка, очевидно, померла ще молодою. Та про рідну сестру дійшли до наших часів лише чутки й легенди, які можна розуміти по різному. Легенди, з яких, обтрусивши порох віків, може народитися живий, цікавий і захоплюючий роман з історії підкорення Дикого поля українцями. Треба лише трохи художнього вимислу…

Уламки фактів і легенд

Існує цікава легенда, яку переповів Філарет (Гумілевський) (1805-1866 р.р), російський православний богослов, історик Церкви, професор і ректор Московської духовної академії. Начебто була в сумського полковника Кондратьєва сестра, свавільна й непокірна, яка розсварилася з братом і, зібравши ватагу, розбійничала на північ від Суминого городка, на дорозі, що вела до Росії. Отаманша організовувала наскоки на проїжджих московських купців. Полковник двічі говорив із нею, намагався настановити на розум. Але Марія (начебто таким було її ім’я) знов бралася за своє. Врешті полковнику урвався терпець, він спіймав сестру на гарячому й «засадив до кам’яної стіни й замурував». «Не будемо захищати вірогідність подій, проте народне оповідання у всякому разі дає зрозуміти, яким народ уявляв собі Герасима Кондратьєва», - пише Філарет.

Легенда так би й залишилася легендою, але 1936 року під час реставраційних робіт студенти Сумського машинобудівного технікуму знайшли в мурах Воскресенської церкви людський скелет. Ніхто, звичайно ж, його не досліджував – такі були часи. Добре, що Господь уберіг від знесення саму церкву, якій радянською владою вже було винесено вирок. І легенда начебто отримала підтвердження: ось він, той кам’яний мішок, до якого замурували свавільну отаманшу! Адже Воскресенська церква будувалася як родинна усипальниця сім’ї Кондратьєвих. Але… Запитань, як виявилося, тільки додалося. Усі дослідники життя й діяльності родини Кондратьєвих наводять вищезгадану легенду, деякі – факт знайдення скелету в стінах Воскресенської церкви. Коментарі? Якими можуть бути коментарі, якщо жодного документального свідчення про розбійницю Марусю історія не зберегла. Дехто з краєзнавців намагається повернути цю оповідку на користь Герасиму Кондратьєву, мовляв, ось який лицар був, справедливий до такої міри, що власної сестри не пожалів для суспільного блага! А що розправа була надто жорстокою – так часи ж були тривожні, звичаї варварські… Але часи завжди однакові. Про мене, то така жорстокість якось не в’яжеться з обтесаним із усіх боків нудно-позитивним, хоч одразу на п’єдестал, образом засновника Сум. Він був передусім людиною – а потім уже полковником, суддею, «фундатором», «будівничим». Помилявся, любив, страждав, шукав порозуміння з сестрою. Очевидно, не знайшов.

Варто тільки припустити, нехай навіть просто з жіночої солідарності, що Маруся не була такою вже поганою, як її малює поголос. «Бандитка», «гуляща», «свавільна»… У такій благополучній сім’ї – і раптом така паршива вівця. Чому б це? Утім, жіноча солідарність може здатися річчю несерйозною для подібних припущень. То візьмемо юридичний термін – презумпція невинності. І подивимося на легенду під іншим кутом зору…

Відступ. Штрихи до портрету

В покозаченій Україні жінка, як більше ніде в Європі, була рівноправна з чоловіком. Вона мала юридичне право самостійно виступати в суді, про що навіть не мріяли жінки сусідньої Росії й європейських країн. Дівчина могла сама обирати собі чоловіка, посвататися до вподобаного парубка. І якщо парубок міг отримати гарбуза при сватанні, то дівчині відмовити не мав права. Окрім того, жінка могла розлучитися з чоловіком, якщо того забажає, і, згідно зі шлюбним договором, ніколи не залишалася «у розбитого корита»: вона отримувала «віно» - частину посагу, якою чоловік не мав права розпоряджатися. Жінки з українських аристократичних сімей брали участь у підписанні найважливіших державних угод. Так, у списках, що підтверджували чи заперечували чинність Люблінської унії 1569 року, є десятки жіночих імен. Наприклад, Василиса, княжна Ружинська, склала присягу за себе й за своє потомство; пані Михайлова Козинська, кастелянша Луцька – її зять мав право на підпис лише після матері сімейства; пані Васильєва Яковицька Марія, чий чоловік перебував у полоні в Москві, присягала за себе й за своє потомство. Широкими юридичними правами користувалися не лише жінки вельможних чоловіків. Велика повага до жінки, матері роду, виявлялася й у тому, що її підпис у разі втрати чоловіка при укладанні цивільних угод важив більше, ніж підпис її дорослих синів з усіма становими правами, і ставився першим, бо жінка була на чолі родини. Але, зауважу, це не був матріархат, це не були зародки нав’язлої в зубах емансипації, і тим більше не агресивний фемінізм, у який виродилося жіноче прагнення до незалежності. Це був чи не єдиний період в історії - нормального ставлення до Жінки, Матері, Коханої не як до вищої чи нижчої істоти, а як до Людини.

            Зовсім інша ситуація була в сусідній Росії. Якщо порівняти права, які мала українка й жінка-московка (корисно перечитати драму «Бояриня» Лесі Українки чи роман Олексія Толстого «Князь Серебрянный»), то відразу впадає у вічі безправ’я навіть іменитих і заможних російських бояринь, намертво захованих за високими парканами й стінами теремів, вихованих у рабській покірності чоловіку, який мав право розпоряджатися дружиною як завгодно. «Жена да убоится мужа своего» - ось головний релігійний постулат, який змалечку вбивався в голови росіянкам. В Україні ж головний принцип, на якому будувалося родинне життя, був не страх, а взаємна повага й любов. Чому? Взаєморозуміння й взаємодопомоги вимагали складні умови на території вічно прикордонної України – очевидно, гармонійні стосунки між статями допомагали виживати. Ось як описує українців В.Ізмайлов («Путешествіє въ полуденную Россію, въ письмахъ», 1800р.): «Взаємна любов створює в їхньому домашньому господарстві кращу гармонію й порядок, ніж влада й послух у нас. Дівчата мають вільну поведінку, кожна з них є гарна, проворна й приваблива». Арабський мандрівник – архідиякон Павло Алепський в середині XVIIст. двічі побувавши в Україні, писав: «Починаючи з Рашкова, по всій козацькій землі дивний та гарний факт спостерігали ми: всі вони, за малим винятком, грамотні, навіть більшість їхніх жінок та дочок уміють читати й знають порядок служб церковних та церковні співи; священики навчають сиріт і не дають їм тинятися неуками по вулицях…»

Стосунки між російською й українською православними церквами на Слобожанщині завжди були каменем спотикання. Більш ортодоксальна й консервативна російська церква вважала вихідців з Правобережної України мало не язичниками-єретиками. Їх навіть перехрещували наново. Але навряд чи справа була у розходженнях обрядовості, по суті своїй не таких вже й великих. Московських патріархів, очевидно, дратувала волелюбність, висока освіченість, незалежний характер українців. Те, що вони вважали гідністю, для Москви було гординею – одним із страшних гріхів. Після Унії 1569 року, коли українці були позбавлені власної державності, світська влада зосередилася в руках польського уряду, а католицька та уніатська церкви посилили до нестерпності гноблення народу, чи не єдиним національним осередком в Україні стала «рідна православна церква» – ця своєрідна «держава духу». Мабуть, московський цар не раз пожалкував, що дозволив слобожанам облаштовувати життя «за черкаськими обикностями», тобто за усіма законами й правами, які вони мали на Правобережжі. Якому ж самодержцю захочеться мати під боком волелюбну республіку! Тому з «обикностей» залишилися тільки народні звичаї, український колорит, та й ті зазнавали утисків. «Ми наказали суворо заборонити на Різдво Христове і Богоявлення гукати Коляду, Усеня і Плуг, співати бісівських пісень», - писав у своїй грамоті до одного з посланих до України воєвод цар Олексій Михайлович. Далі він погрожував: ті люди, які підуть колядувати, «будуть нами переслідувані й жорстоко покарані… їх наказуємо ловити й за ці їхні провини карати за нашим указом». Наступ з боку Росії відбувався на юридичному, майновому й релігійному фронтах. Але: «хочеш розбестити націю – починай з жінки». Тому першою втрачала права саме вона.

Українські амазонки

            Почуття гідності й поваги, що оточували українську жінку в козацькі часи, сприяли тому, що вона підносилась до високого розуміння інтересів народу й вітчизни. Збереглися адміністративні документи дружини Богдана Хмельницького, Ганни Золотаренко, котрі свідчать про її освіченість, розуміння тогочасних проблем України. Не задовольняючись лише роллю дружини, вона була спільницею й помічницею гетьмана, який мав до неї повагу й повну довіру. Задокументовано підписи дружин гетьманів і козацької старшини – Петра Конашевича-Сагайдачного, Данила Виговського, рідного брата відомого гетьмана. Жінка Семена Палія вміла гідно переговорити з іноземними послами, які приїздили в «палієву державу». У відповідальний момент українки проявляли себе і як військові організатори. Історія зберегла свідчення про їхні подвиги. Так, Ганна Борзобагата-Красенська, яка управляла казною Луцької єпархії, під час нападу на її маєток князя Андрія Курбського, відбила атаки кількасотенного загону шляхти й з мечем в руках, на чолі невеликого загону, розігнала вояків короля Стефана Баторія. Під час оборони міста-фортеці Буші (тепер село Ямпільського району Вінницької області) в листопаді 1654 року Олена Зависна вбила свого чоловіка, сотника Зависного, який «продався» полякам. В нерівному бою більшість захисників полягла, і польсько-шляхетське військо вдерлося до фортеці. Олена підпалила пороховий льох, від вибуху якого загинуло багато ворогів і вона сама. Відомо також, що сестра полковника Івана Донця в ролі кіннотника брала безпосередньо участь у бойових діях проти польсько-шляхетських військ на Волині у 1649 році. Під час однієї з атак загинула.

            Часто жінки допомагали воїнам на полі бою. На ворогів наводили жах жінки, що сиділи на мурах і дахах будинків обложених міст, чарами, молитвами «відводячи» від оборонців кулі та списи. Віра козаків у магічну силу цих берегинь була безмежною. Але – жінка не намагалася будь-що замінити чоловіка у чисто «чоловічих» сферах діяльності. Просто в той тривожний час уміння володіти зброєю, триматися в сідлі, стати в разі небезпеки надійною помічницею захиснику родини й країни були необхідними умовами виживання як для жінки, так і для нації в цілому.

Невгамовна сестриця

            То якою була вона, Маруся, сестра полковника Кондратьєва? Відомо, що Герасим був сином «значного козака», мав гострий розум, крутий характер, видатні організаторські здібності й, звичайно, непогану освіту. Що заважає нам припустити ті ж самі якості у його сестри? Щодо освіти, то діти козацької старшини завжди були, як мінімум, грамотними. Організаторські здібності? Спробуйте тримати в покорі «шайку голоти», та ще й забезпечити їй виживання в Дикому полі, а не за надійними стінами фортеці! Та й характер, очевидно, міг позмагатися з братовим: нелегко жінці наважитися й довгий час витримувати таке протистояння з сім’єю, до того ж очолюваною найвпливовішою й наймогутнішою людиною в окрузі. Згідно з тими ж «черкаськими обикностями», сестра мала майже такі ж майнові права, як і пан полковник. Врешті решт, вона була найбагатшою нареченою на території Сумського полку. Щоб утекти від такого добра до лісу, на велику дорогу, жінці треба мати поважні причини. Власне, сам Філарет Гумілевський, що переповів легенду про Марусю Кондратьєву, не дає відповіді на це питання, зауважуючи, що вона, швидше за все, займалася розбоєм «з молодецтва». Суто чоловіче пояснення. Думаю, професійні психологи мене підтримають: такого роду молодецтво зазвичай не властиве жіночій натурі. Окрім того, історію про отаманшу, що грабувала московських купців на дорогах, що вели до Росії, розповів московський же священик. Тим більше, надто вже впадає у вічі різкий контраст між образом сестри-бандитки з легенди й збірним портретом української жінки тих часів, складеним за історичними свідченнями й документами. Що ж могло стати причиною конфлікту між двома рідними людьми, конфлікту, який поставив їх по різні боки барикад?

            Відомо, що Герасим через своїх нащадків поріднився з найшляхетнішими українськими родами, які обстоювали незалежність України, її автономізацію – родинами Павла Полуботка, Івана Самойловича, Данила Апостола. Навіщо? Припустимо, що всі його сини переженилися з великого кохання. Але вірогідніше – за батьковим розрахунком. Можливо, й сестрі було визначено місце у далекоглядних політичних планах амбітного сумського полковника? Відмовитися, втекти від шлюбу з нелюбом для української жінки було природнішим, ніж покірно підставляти голову під вінець. А якщо припустити, що цей нелюб міг бути московитом, якому завжди лояльний і законослухняний Кондратьєв не міг відмовити, усе стає зрозумілим.

            Можливий ще один варіант. З легенди зрозуміло, що Маруся, очевидно, добре володіла зброєю, ще й могла керувати «військовою одиницею», чи то пак ватагою, шайкою – як би це не називалося. Для жінок того часу того часу такі здібності були невдивовижу. Дехто з дослідників життя Кондратьєва вважає, що він міг брати участь у визвольній війні під проводом Богдана Хмельницького. Зважаючи на патріотичні настрої й розуміння козачками інтересів України, сестра могла бути Герасиму вірною помічницею й порадницею. Але, прийшовши на «вільні землі», поступово стала розуміти, що козаки потрапили з вогню та в окріп: обіцяні московським царем «вольності» чим далі, тим більше ставали порожніми папірцями, а московити були нічим не кращі за ляхів. І брат, який до цього був вірним послідовником Батька Хмеля, стає таким же вірним царським служакою. Відомо, що Хмельницький наприкінці свого життя гірко жалкував, що довелося піти на союз із Росією. Та Герасим Кондратьєв при будь-якій нагоді намагався показати свою вірність царю. Послів Виговського, що приїхали з пропозицією приєднатися до незалежної Гетьманщини, вигнав втришия; «усмирив» бунтівний слобідський Острогозький полк, що підтримав повстання С.Разіна, оточивши й знищивши 540 козаків. Отримав за це від царя в нагороду сукно й хутра – такою була ціна за православні козацькі душі.  Був найбагатшим паном-землевласником. Але водночас - душа йому боліла за майбутнє України, церкви й монастирі українські будував, родичався з патріотично настроєною українською елітою, не допускав у Сумському полку будь яких утисків і спроб закріпачення козаків російськими воєводами й поміщиками… Складається враження, що сумський полковник будь-що намагався зберегти хоч якусь рівновагу в «прибійній зоні», якою була тоді Слобожанщина. Набіги татар, підступи Москви, ватаги різношерстого переселенського люду, конфлікти з путивльцями. Усім не догодиш. Але, натерпівшись від ляхів на батьківщині, навіщо гнівити нових панів – росіян. То й доводилося бути полковнику дипломатом, дорожити репутацією Сумського полку, до речі, чи не найспокійнішого в усьому краї. І раптом – сестра-бандитка! Така пляма на доброму імені Кондратьєвих, такий ляпас братові: московських купців грабувати. Зауважу – не своїх козаків, які, до речі, скаржилися, що спокою їм немає від «московського прийшлого люду», що став розбійничати на дорогах і по слободах. Відомо, що цим нечистим промислом займались навіть збанкрутілі російські поміщиці Єнгалічева, Моєсеєва. Ті - заради легкої наживи. Але багатій, із шляхетної родини сестрі Кондратьєва спокуситися на купецьке майно? Може, навпаки, Маруся була таким собі місцевим Робін Гудом у спідниці, захищаючи своїх від гноблення тепер уже з боку Москви.

            Очевидно, Герасим приклав руку до того, щоб пліток про свавільну сестру розносилося якомога менше. І кам’яний мішок став найліпшим методом. Ні, живцем замурувати – то вже сучасна уява виплодила такий трилер. Вбити рідну сестру, та ще й таким способом – не хочеться думати погано про пана полковника. Та й Воскресенська церква була добудована, коли Кондратьєву вже було за сімдесят – де вже по лісах бандитів ловити. Вірогідніше інше: «кам’яний мішок» - то келія в одному з побудованих Герасимом монастирів, в який Марусю запроторили на довічне утримання. Такий вчинок більше відповідав тогочасним звичаям, та й то не українським – російським. Чий скелет видобули студенти зі стін Воскресенської церкви – так і залишається загадкою. Хіба що припустити, що це справді останки сестри Герасима, похованої таємно в родинній усипальниці вже після її смерті – як би там не було, але ж сестра, Кондратьєва!

Втім, є ще одне питання: сестра якого полковника Кондратьєва була бандиткою? Можливо, Андрія, сина Герасима? Тоді знайдені в стінах рештки «вкладаються» в легенду, але попередня версія в принципі, з невеликими змінами, таки має право на життя. З невеликим приводом для роздумів: у ті часи на випадок смерті дівчини або жінки, що не мала дітей, її придане поверталося у її рід і розподілялося між братами, якщо вони були. А Герасим Кондратьєв мав дочку від другого шлюбу, яку теж звали… Марусею.

            Дивно тільки, чому радянська влада «прошляпила» цей факт, не зробивши з Марусі народну месницю, як, наприклад, із грабіжника Гаркуші? Можливо тому, що довелося б тоді визнати й незалежність, патріотизм, благородство й освіченість українок часів козаччини. Це аж ніяк не в’язалося з уніфікованим образом пригнобленої, безправної жінки, яку звільнила від тисячолітньої кабали жовтнева революція. Тож бандитка – хай вона й залишається бандиткою, навіщо копирсатися в історії й спростовувати шароварно-гопаковий стереотип козацької доби?

            Віктор Гюго говорив, що правда життя підлягає перебільшенню з боку художника, що вона потребує романтизації. Недарма після його – правдивого чи ні - роману вкрай занедбаний Собор Паризької Богоматері реставрували. Можливо, деякі факти вибудувані зовсім не так, як заведено в офіційній науці, а припущення надто емоційні й надумані. Але пошуки «сумського бренду» чомусь не йдуть далі альтанки, Герасима Кондратьєва й Харитоненків. Альтанка поступово розвалюється, а образ засновника Сум стає все більш безликим, «п’єдестальним», картинно-позитивним. Можливо, ця історія спрямує історичні розвідки шанувальників старовини до нового, недослідженого русла…

Опубліковано: Суми і сумчани. -  2006. - №10.