Понеділок, 24 жовтня 2011 00:00

Корж Лариса. Династії некоронованих королів України в долі української освіти

Автор  Корж Лариса, кандидат педагогічних наук, доцент кафедри педагогіки СумДПУ

Благодійницька діяльність М.А.Терещенка вирізнялася широким розмахом, чітко продуманим систематичним характером.

З ініціативи й активної участі Миколи Артемовича та його дружини Пелагеї Георгіївни в Глухові були збудовані чоловіча гімназія (нині центральний корпус педінституту), жіноча гімназія (школа №1), Федорівське міське училище, назване на честь померлого брата Федора (колишнє приміщення школи №3), ремісниче училище, пізніше імені М.А.Терещенка (колишній корпус технікуму), учительський інститут (корпус №2 педінституту) та церква св. Дмитра Ростовського при ньому, притулок для дітей-сиріт.

Загалом, сума витрат цього діяча на благодійні цілі в рідному місті сягала майже 3 млн. крб.

У ХІХ ст. в процесі інтенсивного розвитку капіталістичних відносин в Україні на арені історії з’являється  плеяда непересічних особистостей, які, нагромадивши значні капітали, почали спрямовувати їх значну частину  на громадсько-корисні цілі. Однією з найвизначніших династій промисловців-благодійників і меценатів були Терещенки (батько Артем Якович і три сини – Федір, Семен, Микола, а також їхні нащадки). В кінці ХІХ ст. сума пожертвувань цієї родини на благодійні цілі становила 11 млн. крб. Терещенки цілком дотримувалися гасла, закарбованого у їх родовому гербі “Прагнути до громадських користей”. Найвідоміший представник цієї родини Микола Артемович народився в Глухові у 1819 р., отримав освіту в місцевому повітовому училищі. Йому вдалося заповнити прогалини провінційної освіти власними природними здібностями. Змолоду він долучився до громадського життя рідного міста, швидко здобувши загальну довіру й пошану. Діяльність Терещенка розвивалася у трьох напрямах: міське й земське управління, просвітницький рух та благодійництво. Протягом чотирьох строків Микола Артемович обіймав посаду міського голови, приймав найактивнішу участь у роботі глухівського та чернігівського земств.

Благодійницька діяльність М.А.Терещенка вирізнялася широким розмахом, чітко продуманим систематичним характером. З ініціативи й активної участі Миколи Артемовича та його дружини Пелагеї Георгіївни в Глухові були збудовані чоловіча гімназія (нині центральний корпус педінституту), жіноча гімназія (школа №1), Федорівське міське училище, назване на честь померлого брата Федора (колишнє приміщення школи №3), ремісниче училище, пізніше імені М.А.Терещенка   (колишній корпус технікуму), учительський інститут (корпус №2 педінституту) та церква св. Дмитра Ростовського при ньому, притулок для дітей-сиріт (Прим.- за практикою тих часів філантропічні заклади діставали імена засновників або членів їх родини). Загалом, сума витрат цього діяча на благодійні цілі в рідному місті сягала майже 3 млн. крб. У 1909 р. вдячні глухівчани встановили пам’ятник Миколі Терещенку, на місці якого пізніше височів пам’ятник В.Леніну.

В міру зростання підприємницької діяльності Терещенків масштаби повітового міста ставали для них затісними. У 70-х рр. Микола Артемович здійснив спробу закріпитися у Москві і навіть протягом трьох років виконував обов’язки старости церкви св. Тетяни при Московському університеті, заново відбудувавши її (нині це будинок культури гуманітарного факультету МДУ). Зрештою, вибір Терещенка зупинився на Києві. За роки життя тут він встиг продемонструвати мешканцям свою щедру вдачу. Міська Дума з нагоди 80-річчя Миколи Артемовича назвала його у своїй вітальній адресі піонером благодійної справи, адже тільки в Києві він пожертвував близько 2 млн. крб. для цієї мети. Його коштом в місті було збудовано ряд навчальних закладів: шосту чоловічу гімназію на Печерську (нині Український транспортний університет), зразкове міське училище (Інститут театрального мистецтва ім. І.Карпенка-Карого), жіночу торгівельну школу (Інститут удосконалення вчителів), бактеріологічний інститут (інститут епідеміології та інфекційних захворювань ім. Л.Р.Громашеського), фінансовано Педагогічний музей (Будинок вчителя), жіночу гімназію на Подолі, училище для сліпих, церковно-парафіяльну школу, комерційне й реальне училище. Микола Артемович зробив найбільший з усіх підприємців внесок – 150 тис. крб. – на будівництво політехнічного інституту; впродовж багатьох років був почесним опікуном 1-ї гімназії, допомагав іншим освітнім закладам. Родина Терещенків внесла половину необхідних коштів на влаштування Музею старожитностей та мистецтв (Національний художній музей України). Сфера благодійницької активності родини не обмежувалася Києвом та Глуховом, а поширювалася у Москві, Петербурзі, Чернігові, Новгород-Сіверському, в Сибіру, де їх коштом зводилися школи, церкви, лікарні.

На прикладі родини Терещенків особливо яскраво простежується традиція спадкоємності поколінь у здійсненні добрих справ. Завдяки сину Олександру було завершено проект, розпочатий “старим Миколою” – зведення будинку для зразкового міського училища в Києві, на фасаді і в капітелях якого збереглися монограми Н.Т. і А.Т. як пам’ять про засновників (російською мовою).

Яскраву сторінку життєдіяльності династії Терещенків становить їхнє меценатство, збирання творів мистецтва. Недарма їхня колекція могла конкурувати із славнозвісною Третьяковською галереєю. Син Миколи Артемовича Іван був відомим колекціонером, підтримував творчу молодь, вважався фундатором української рисувальної школи під керівництвом  Миколи Мурашка, витративши на неї 150 тис. крб. Ця школа зажила слави  справжнього національного центру українського живопису, де вчилися і викладали видатні митці І.Їжакевич, М.Пимоненко, В.Жук, Ф.Красицький, Г.Світлицький, брала уроки малювання Леся Українка. Протягом існування школи Іван Миколайович повністю забезпечував оплату праці вчителів, оренду приміщення, приладдя, а головне – утримання молодих здібних художників-початківців. Згідно з духовним заповітом І.М.Терещенка значна сума грошей призначалася на створення училища декоративно-ужиткових мистецтв.

Онукові Миколи Артемовича Михайлу Івановичу Київ завдячує заснуванням консерваторії. У 1913 р. він пожертвував конче потрібні 50 тис. крб., які розв’язали проблему, що затяглася на три роки. Загалом, династія Терещенків зробила неоціненний внесок у розширення мережі шкільних та культурно-освітніх закладів України. Будівлі для шкіл, училищ різного профілю, інститутів, університетів, музеїв, збудовані Терещенками, є найбільш пристосованими до навчання й розвитку і донині є справжньою окрасою міст.

Не менш знаною свого часу вважалася родина Харитоненків, яка у своїй діяльності керувалася гаслом з власного родинного герба “Працею возвеличуюся” та словами з духовного заповіту Івана Герасимовича “...Любіть своє місто Суми так, як любив його я...”  І.Г.Харитоненко народився у 1822 р. в селянській родині в с. Нижній Сироватці поблизу Сум. Отримавши знання в обсязі парафіяльної школи, він займався самоосвітою упродовж усього життя. Так, у віці 58 років Харитоненко поставив собі за мету вивчити англійську й французьку мови і невдовзі пристойно володів ними. Його біографія – яскрава ілюстрація того, як багато здатна досягти людина завдяки невтомній праці над собою. Він вважався, за визначенням Енциклопедичного словника Брокгауза і Ефрона, “крупним цукрозаводчиком і благодійником”. За матеріальної участі цього діяча було відкрито духовні училища в Харкові та Сумах, жіноча гімназія, парафіяльне училище в Сумах.

c82cc4e14a1d2c8c8ffff9840d24b558 S

У 1885 р. Іван Герасимович побудував триповерхове приміщення і передав його в дарунок Харківському університету. Як відзнаку за цей жест доброї волі уряд заснував двадцять іменних харитоненківських стипендій при цьому закладі по 300 крб. кожна. У 1873 р. коштом І.Г.Харитоненка було споруджено приміщення Сумського реального училища, 1882 р. - Александро-Невську кам’яну церкву при ньому задля посилення релігійно-морального виховання юнацтва. До кінця свого життя він був почесним попечителем реального училища і за сумлінну працю на цій посаді отримав орден Святого Станіслава другого ступеня. У 1893 р. при цьому закладі була встановлена стипендія ім. І.Г.Харитоненка. Вона призначалася учням-вихідцям із селян слободи Нижня Сироватка (батьківщини Харитоненка), а за відсутності таких – із мешканців Сум будь-якого стану, але неодмінно православного віросповідання. Учень повинен був пробути у закладі не менше року і за цей час виявити гарні здібності, старанність і добропорядність. Виняток робився тільки для селянських дітей із Нижньої Сироватки, які виявили видатні здібності та обдарування. Такі хлопчики за рекомендацією училищної ради могли отримувати стипендію відразу після зарахування їх до першого класу реального училища. Стипендіат, який закінчив реальне училище і вступив у тому ж році для подальшої освіти до Харківського або іншого вітчизняного технологічного інституту, зберігав право на стипендію протягом п’яти років навчання в інституті, але за умови щорічного переходу на наступний курс. Важливо відмітити, що користування стипендією не накладало на стипендіата ніяких обов’язків. По смерті Івана Герасимовича Сумським реальним училищем опікувався його син Павло Іванович. Він став почесним попечителем закладу і утримував своїм коштом підготовчий клас при ньому.

Завдяки старанням династії Харитоненків у Сумах з’явився кадетський корпус. Іван Герасимович, який сам вийшов із простого народу і досяг високого суспільного становища власним розумом та працею високо цінував переваги освіти і намагався зробити її доступною для широкого загалу своїх земляків. Домігшись особистої аудієнції в імператора Олександра ІІ1 І.Харитоненко прохав про відкриття у Сумах кадетського корпусу. Йому було відмовлено, оскільки уряд вважав недоцільним заснування такого закладу в повітовому місті з 20-тисячним населенням. Але Іван Герасимович не відмовився від свого задуму, що знайшло відображення у його заповіті, де йшлося про виділення земельної ділянки і півмільйонного капіталу для цієї мети. Тільки у 1899 р. Павлу Івановичу Харитоненку вдалося реалізувати волю батька. Вартість спорудження корпусу становила 4 млн. крб., з яких 1,5 мільйони вніс П.І.Харитоненко, а решту – держава. На ці кошти була створена чудова навчально-матеріальна база: класи, кабінети, житлові приміщення для кадет та посадових осіб, власна домова Івано-Богословська церква. Релігійність, набожність, благочестя становили основу морального кодексу вихованців закладу. У 1902 р. в урочистостях з нагоди освячення кадетського корпусу брали участь головний начальник військово-навчальний закладів Великий князь Костянтин Костянтинович та архієпископ Харківський та Охтирський Флавіан. Прикметно, на прохання П.І.Харитоненка кадетський корпус визначити як безстановий заклад, оскільки до навчання допускалися діти не тільки з дворянських родин. За комфортабельністю і досконалістю архітектурного ансамблю  Сумське кадетське містечко не мало собі аналогів в Україні. Цікаво, що Сумський інститут артилерії, що діє на базі кадетського корпусу, й понині залишається одним із найпрестижніших військових навчальних закладів.

Особливо дбайливо ставилася родина Харитоненків до потреб професійної освіти. На початку ХХ ст. у статуті Сумського купецького товариства (де провідну роль відігравав Павло Іванович) з’явилася стаття, згідно з якою 5 % чистого прибутку від ділових операцій щорічно відраховувалося у фонд майбутнього комерційного училища в Сумах. У 1913 р. цей заклад було відкрито принагідно до 300-річного ювілею царювання династії Романових, що дозволило уникнути тривалої бюрократичної тяганини і отримати належний юридичний статус.

Загалом, родина Харитоненків серйозно й різнобічно опікувалася питаннями освіти. Так, Павло Іванович у різний час був почесним попечителем Сумського міського парафіяльного училища, Троїцької парафіяльної школи, Сумського реального училища, Владикавказького графа Лорис-Мелікова ремісничого училища, завдяки чому заклади мали добре матеріальне забезпечення. До всього,  П.І.Харитоненко був церковним старостою при Свято-Духівській церкві Олександрівської сумської гімназії та при Олександро-Неській церкві Сумського реального училища, а також почесним членом Харківського попечительства дитячих притулків, головою сумського відділення Харківського товариства грамотності, директором Московського музичного товариства, почесним членом імператорської Академії мистецтв. Його коштом 20 студентів отримали освіту в Московській консерваторії, навчалися обдаровані земляки у київських, харківських, московських університетах і навіть у закордонних закладах (зокрема, всесвітньо відомий співак Іван Стешенко). Завдяки родині Харитоненків розквітли таланти багатьох уродженців краю.

Дружини Харитоненків цілком поділяли просвітницькі погляди своїх чоловіків. У 1888 р. дружиною Івана Герасимовича Наталією Максимівною був заснований і відкритий у Сумах дитячий притулок для сиріт та дівчат із багатодітних сімей, який пізніше почав називатися Наталіївським. Для цієї мети засновниця пожертвувала садибне місце, де її коштом було збудовано кам’яну триповерхову споруду, оточену садом. Заклад забезпечили повною обстановкою і всім необхідним для утримання 50-60 дівчат. За соціальним станом вихованки походили переважно із селян та міщан, хоча були і з почесних громадян міста, дворян, військових, духовенства. У притулку діти отримували релігійно-моральне виховання та освіту в обсязі двокласних народних училищ, а також навчалися рукоділлю та домашньому господарству. По досягненню 16-17 років вихованки випускалися із закладу підготованими до служби в багатих родинах у якості гувернанток, економок, покоївок або ж вступали до майстерень модисток, кравчинь.

У 1904 р. після смерті Н.Харитоненко попечителькою закладу стала її невістка, дружина Павла Івановича – Віра Андріївна. Бажаючи дати своїм вихованкам можливість ефективнішого застосування своїх здібностей та розширити сферу їх діяльності, у 1906 р. В.Харитоненко порушила клопотання перед відомством імператриці Марії про перетворення притулку, яке було задоволено. В основу навчально-виховного процесу реформованого закладу було покладено програму предметів у Строганівському сирітському притулку з певними додатками і виправленнями. До роботи було залучено кращих педагогів. Незмінними атрибутами педагогічного процесу були турбота про здоров’я дівчат, медогляди, систематичні прогулянки околицями міста, походи в сусідні села, екскурсії визначними місцями країни, раціонально продумане дозвілля, відвідання театру. Влітку дітей з ослабленим здоров’ям возили на лікування до Криму й Кавказу, решта відпочивали в маєтках Харитоненка (Качанівці, Наталівці, Пархомівці), де вони збирали гербарії, займалися живописом під керівництвом досвідчених педагогів, долучалися до шедеврів світового мистецтва. Там збиралися визначні представники культури, панувала особлива творча атмосфера. У 1912 р. відбувся перший випуск вихованок, які закінчили курс за новою програмою. Для отримання посвідчення представницям першого випуску довелося пройти ряд іспитів у класичній гімназії, які вони всі з честю витримали. У 1913 р. притулок врешті отримав статус приватної жіночої вчительської семінарії (до речі, єдиної свого роду в Харківській губернії). Випускниці закладу успішно працювали в народних школах місцевого земства. Сумський притулок утримувався на кошти попечительок Н.М.Харитоненко, В.А.Харитоненко, директора притулку П.І.Харитоненка та старшини закладу М.О.Суханова. У 1914 р. на утримання однієї вихованки призначалися значні суми - понад 222 крб. В цей час жіноче училище при дитячому притулку складалося із підготовчої школи з чотирирічним терміном навчання та учительської семінарії, курс якої тривав 5 років (з них 3 роки теоретичних занять, 2 переважно практичних). Вихованки вивчали Закон Божий, російську мову з церковно-слов’янською, арифметику з геометрією, географію, історію загальну й російську, природознавство, фізику, чистописання, креслення, малювання, співи, рукоділля, гімнастику, гігієну, педагогіку з дидактикою, методику російської мови та арифметики. Завдяки високому рівню освіти вихованок заклад у Сумах називали “пансіоном шляхетних дівчат”. По закінченню навчання дівчатам надавалася всіляка підтримка, чимала грошова допомога, скриньки з посагом; нерідко їм підбиралася пара із службовців Харитоненка. Сумський дитячий Харитоненко притулок неодноразово був учасником і переможцем всеросійських і міжнародних виставок, зокрема, у 1893 р. в Чикаго він отримав золоту медаль.

Громадськість м.Сум засвідчила свою вдячність І.Г.Харитоненку як “батьку міста” спорудженням у 1902 р. його пам’ятника. У 1914 р. зі смертю П.І.Харитонека було вирішено увіковічнити пам’ять небіжчика відкриттям Народних будинків. Для цього було придбано приміщення колишніх винних складів  Сумах та Білопіллі. Це мало символічний підтекст – майбутній заклад розумівся як фортеця боротьби із “зеленим змієм”, за здоровий спосіб життя, самовдосконалення і саморозвиток. Реалізації задуму завадила світова війна.

Видатним промисловцем і діячем української культури був Олексій Кирилович Алчевський. Народився він у 1835 р. в Сумах у родині дрібного купця, закінчив парафіяльну школу, потім займався самоосвітою. Перебравшись до Харкова, на початку 60-х рр. Алчевський організовує й очолює гурток харківської “Громади”. Члени організації створювали українські недільні школи, видавали українські книги, підручники, журнали, творили рідну культуру, займалися історією, етнографією, статистичними дослідженнями. У цей же період Олексій Кирилович одружився з Христиною Журавльовою, яка  швидко перейнялася просвітницькими міркуваннями чоловіка, ввійшла до його “Громади”, створила в Харкові першу недільну школу, де навчала дітей українською мовою. При спонуканні й активній підтримці чоловіка Х.Алчевська з часом стала чільним представником української педагогічної науки, віце-президентом Міжнародної Ліги освіти. Тривалий час будинок Алчевських був місцем консолідації свідомих українських політичних і культурних сил, навколо якого гуртувалися Пантелеймон Куліш, Олександр Потебня, Михайло Косач (брат Лесі Українки), Гнат Хоткевич, Олександр Олесь, Олександра Єфименко та інші представники творчої інтелігенції. Саме в маєтку Алчевських був установлений перший у світі пам’ятник Т.Шевченку, біля якого влаштовувалися шевченківські свята, українські вечірки. В селі Олексіївка на Донбасі, де знаходився дачний будинок Алчевських для дітей місцевих робітників і селян Алчевські збудували добротне приміщення з вивіскою “Народна школа”. Навчання в ній, попри заборону законом,  проводилося українською мовою (за що Христину Алчевську навіть притягали до суду). У школі певний час вчителювало подружжя видатних педагогів Борис Грінченко та Марія Загірня.

Подружжя Алчевських виховало шістьох дітей – відомих митців, педагогів, науковців: Іван – видатний співак, знаний в Європі та Америці (про те, що він у 1910 р. очолив у Петербурзі Українсько-драматичне товариство “Кобзар” раніше замовчувалося), Христина – талановита українська поетеса, Ганна – художниця, дружина академіка О.Бекетова, Дмитро – кандидат природничих наук, віолончеліст і маляр, Григорій – композитор і воальний педагог, Микола – педагог, письменник, автор українського “Букваря”, виданого в 1919 р.

Попри неповторність долі, власну “філософію” бізнесу, меценатства і благодійництва династії найвпливовіших людей України мали багато спільного, насамперед - любов до рідного міста,  батьківщини своїх предків, відданість дітей ідеалам своїх батьків, гаслам на родинних гербах, усвідомлення важливості освіти для реалізації інтелектуального й творчого потенціалу народу і надання воістину королівських дарів на її користь.