Субота, 02 вересня 2017 20:11

Корнієнко Олег. Сумська фортеця другої половини XVII – XVIII ст.

Автор  Корнієнко Олег, історик (м. Суми)

Першим джерелом, що стосується заснування м. Суми, є чолобитна групи українських мігрантів, котрі навесні 1655 р. із містечка Ставища Білоцерківського полку на чолі з Гарасимом Кондратьєвим, адресована московському царю Олексію Михайловичу. Ініційована путивльським воєводою М.О. Зюзіним і подана трьома посланцями від громади осадців, вона містила клопотання дозволити їм оселитися на т.зв. Берлицькому городищі. Подана вона була 24 червня 1655 року, а 26 червня 1655 р. на чолобитну було отримано позитивну санкцію окольничого Івана Гавреньова [25]. Новоутворене містечко в офіційних московських документах тривалий час називали «Суминым городком», а назва «Суми» почала більш широко вживатися з 2 пол. 1670-х рр. Натомість на європейській карті Менгдена і Брюса видання 1699 р. місто вказане ще як «Сумин». З огляду на прикордонне розташування Сум «на землях царя Московського», котре перебувало на стику Тульської оборонної лінії та Білгородської «засічної черти», невдовзі тут було зведено й фортецю. Події Визвольної війни в Україні, що супроводжувалися серйозними зовнішньо- та внутріполітичними загрозами, спричинили проведення протягом 1658-1659 рр. військової реформи в Московській державі, внаслідок чого був утворений Білгородський розряд-полк, а з числа українських переселенців почали формуватися слобідські козацькі полки, як національні іррегулярні збройні формування [21; 16, с. 145].


Для спорудження Сумської фортеці були вибрано мисоподібний пагорб правого високого берегу долини р. Псел, його контури й лягли в основу контуру фортеці. Підвищеному плато, яке з трьох сторін оточували річки Сумка (тепер Стрілка), Сума (Сумка) та Псел, що зливалися у цьому місці. Мис довжиною понад 300 м має витягнуту форму і достатньо рівну поверхню. Стрілка мису утворює значним ухил у бік р. Сума і відділена від плато значним перепадом висоти (до 4 м). Висота пагорбу над заплавою становить 10 м. Долина р. Псел, ширина якої сягала кілька кілометрів, була утворена суцільною мережею рукавів, заплав, стариць і боліт, вкритих густою рослинністю. З огляду на те, що відносно недалеко вододілом рр. Псла і Ворскли проходила татарська сакма, один із найнебезпечніших напрямків був надійно прикритим.
Сьогодні ранньомодерне городище розташоване в центрі нинішнього м. Суми, на території вулиць Соборна, Воскресенська, провулків 9 Травня та Терезова, У фаховій археологічній літературі перші відомості про городище датуються кін. XIX ст. В.Г. Ляскоронський писав про залишки укріплень в урочищі Козацький Вал [15]. Як потужна фортеця Суми згадується у працях істориків кін. XІX – поч. XX ст., проте довгий час досліджувалася передусім історія міста, а його фортифікаційні споруди привертали увагу лише поодиноких істориків [10; 37].
Сучасний сумський дослідник Є. Осадчий, на підставі спостереження будівельного котловану по вул. Воскресенській (2002-2003 рр.), висловив припущення, що перші фортифікаційні споруди на Сумському городищі були споруджені у 1655-1656 рр., принаймні до прибуття воєводи К. Арсеньєва. На його думку це первісне укріплення на півночі було обмежене місцем, де стрілка мису відділена від плато значним перепадом висоти, а з південного – ровом у районі сучасного провулка Терезова, який «з’єднує два яри, відрізаючи таким чином мис у найвужчому місці» [19, с. 28]. Звичайно, неможливо навіть уявити, щоб значне поселення два роки існувало неподалік від татарського «шляху» без належного захисту. Можна припустити існування подібних тимчасових укріплень, але аж ніяк не фортеці, котра на прикордонних землях Московської держави виконувала функції не лише оборонної споруди, а й адміністративного центру. Попри хибні уявлення про «вільну» Слобожанщину, в сер. XVII ст. будь-яка ініціатива переселенців не могла бути реалізована без санкції центральної влади. Натомість існує ціла низка писемних джерел, яка дозволяє детально простежити хід будівництва фортеці у м. Суми. Так, відомий указ царя Олексія Михайловича, датований квітнем 1656 р., в якому йдеться про наказ путивльському воєводі Микиті Зюзіну та дяку Микиті Наумову «ис Путивля послати в Путивльской уезд на реку Псел и на речку на Суму дворянина добра подячево а с ними путивльських служилых людей колко есть пригоже а велено им на реке на Псле и речке на Суме в котором месте пригож для береженя от приходу воинских людей поставит острог со всякими крепостьми против иных черкасских острожков…» [27]. Даний документ і є відправною точкою щодо заснування Сумської фортеці.
Нам також відомий указ від 1 липня 1656 р., яким наказувалося: «по нашому указу Кирилу Юрьеву сыну Арсеньеву велено от татарские украины на Сумине городище город внову строит и в том городе быт до нашего указу и для того дела Кирило Арсеньев с нашей службы отпущон к Москве и как Кирило Арсеньев к Москве приедет и вы б Кирилу Арсеньиву об отпуске на Сумино городище учинили по нашему указу а наш наказ велели ему из Розряду дать и служилым людем ыз городов с которых [то]го ж велел с ним в Сумине велели быть и наряду и пушечных запасов велели с ним в Сумино отпустит…». Тут же наводиться розпорядження щодо виділення гармат і боєприпасів для нової фортеці, а також повідомляється, що кількість новоосаджених переселенців становила 500 осіб [24]. Цікаво, що в даному документі чи не вперше письмово згадується вже не «Берлицкое», а саме «Сумино городище».
Майже одночасно з виходом вище зазначеного указу на будівництво були направлені 52 чол. служилих людей (стрільців та пушкарів) з Обояні [12, с. 5; 24]. Зусиль такої кількості людей не те що для спорудження міста разом із «черкаськими» дворами, а навіть фортеці, явно не вистачило б. Адже певний час пішов на заготівлю дубового лісу, а, з огляду на численні рукава Псла та оточуючі болота, возили його безумовно взимку, коли крига дозволяла прокладати короткі санні шляхи.
Вказівка про відрядження служилих людей цілком відповідала тогочасній стандартній процедурі заснування нових населених пунктів на «государевой украине». З огляду на те, що Московська держава не в змозі була самостійно забезпечити утримання навіть незначних прикордонних містечок, основна надія покладалася виключно на «черкас» – українських переселенців. Оскільки територія нинішньої центральної та східної Сумщини, через яку пролягали вкрай небезпечні Свинячий, Бакаїв, Сагайдачний і Муравський шляхи-сакми, перебувала під царевою юрисдикцією, тут мала бути представлена центральна влада в особі городового воєводи-дворянина, піддячого-канцеляриста та невеликої служилої залоги.
Про перші результати роботи воєвода Арсеньєв доповідав відпискою до Розрядного приказу від 7 серпня 1657 р.: «Гос. царю и вел. кн. Алексею Михайловичу, всея вел. и мал. и бел. росии самодержцу холоп твой Кирюшка Арсеньев челом бьет и по твоему гос. царю и вел. кн. Алексея Михайловича всея вел. и мал. и бел. росии самодержца указу велено мне холопу твоему быть на твоей государевой службе в новом Сумином городище город ставить со всеми крепостьми и черкас строить на вечное житие пашнею и сенными покосы и всякими угодьи и во всем тебе государю радеть и прибыль чинить и город гос. со всеми крепостьми я холоп твой отделал весь в дубовом лесу башни и стены и бойницы и тайник сделал и черкас дворами и гумнами и огородами устроил а образец гос. городу и чертеж и книги строельные я холоп твой пришлю к тебе вел. гос. вскоре и в нынешнем гос. во 161 году били челом тебе вел. гос. царю и вел. кн. Алексею Михайловичу всея вел. и мал. и бел. росии самодержцу новаго Сумина города и с подданных твоих гос. розных из запорожских городов черкасы которые промышляют деготь варят…» [16, с.19-20; 23]. Дійсно, на початку 1658 р. за дорученням К. Арсеньєва креслення фортеці, а також «книги строельные» були відвезені до Москви отаманом Г. Кондратьєвим та осадцем К. Остаповим. Відомий дослідник історії Слобожанщини В.Д. Юркевич зазначав, що, оскільки креслення фортеці були виконані «черкащанином Я. Стандарним», вона скоріш за все споруджувалася козаками, а воєвода здійснював лише загальний нагляд. Принаймні у Москві Кондратьєв просив про надання сумцям грошової винагороди за будівництво фортеці, оскільки під час підвозу стройового лісу вони заморили своїх коней [39, с. 132-134]. 10 лютого 1658 р. «Сумина города черкаский атаман Гарасим Кондратів» прибув до Розрядного приказу, де від нього «список з книгы строел и чертеж взят с запискою», а також відписка воєводи Арсеньєва. В останній доповідалося про спорудження міських укріплень та Преображенської церкви: «церков соборную и город рубленой в дубовом лесу поставил в клетки и в обламы и башни проезжие и глухие шатровые и покрыты тесом и тайник и колодез и на твою великого государя пороховую казну погреб и около города ров выкопал и надолбы в три кобылины поставлены ж около города». Додатково повідомлялося про облік населення Сум: «имена черкасом пересмотря конных и пеших и хто с каким боем и что у них детей и братев и племенников и захребетников и подсоседников и колких хто лет» [22]. Варто відмітити, що в двох останніх документах вже згадувалася «сьезжая» або «приказная изба» – адміністративний будинок, канцелярія московських воєвод місцевого рівня, куди також з’їжджалися служиві люди на періодичні огляди та перед походами.
Необхідно відзначити, що Сумська фортеця засадничо не була розрахована на довготривалу оборону: оскільки Суми перебували на північ від Білгородської лінії і достатньо віддалені від Речі Посполитої, муровані оборонні споруди тут так ніколи і не з’явилися, попри наявність Шпилівського родовища пісковику, розташованого неподалік від міста. У середині XVII ст. в європейському фортифікаційному мистецтві панувала голландська школа, військово-інженерні канони якої були вироблені на пласких нідерландських рівнинах, де за нестачею рельєфних перепадів, оборона ґрунтувалася на штучних земляних спорудах: валах, бастіонах, редутах і т. ін. Козацька ж інженерна традиція вдало використовувала наявні природні перешкоди (пагорби, яри та водоймища) та штучні споруди. Про це яскраво свідчать абриси Сумської фортеці, що повторюють вигини мисоподібного пагорбу у межиріччі Суми, Сумки та Псла, а також пізніші кутові «роскати» та насипна частина валу у північній частині замку. Завчасно проектувати фортецю можна було лише у випадку наявності ідеально рівної місцевості, а Стандарному ж, на нашу думку, залишалося лише скласти креслення вже готового «Суминого городка». Цілком зрозуміло, що воєвода Арсеньєв, виконував лише функції «государева ока» при спорудженні «черкасами» Сумського острога, які, крім того, склали креслення та ще й відзвітували у Розрядному приказі в Москві. Як свідчать пізніші описи Сумської фортеці, котрі періодично складалися воєводами при передаванні справ наступникам, укріплення швидко прийшли у занепад і роками залишалися бездоглядними. Козаки, подібно до давніх римлян, у протистоянні з татарами сподівалися не на фортечні «тараси», а на силу власної зброї. Тим більше, що ординські чамбули були переважно малочисельними і розраховували на неочікуваний «ґвалтовний» напад на беззахисне населення. Полковнику було мало справи до «острогу», а воєвода власними незначними силами, котрі з часом лише зменшувалися, дати лад 24 баштам із куртинами, оточуючим валам і ровам просто не міг. Зрештою, ситуація змінилася лише на поч. XVIII ст., коли всю владу в Сумському полку було передано козацькому полковнику.
Вважаємо за необхідне сказати кілька слів щодо фортифікаційного лексикону, вживаного в тогочасних офіційних джерелах. Так, термін «острог» міг означати і власне фортецю і її елемент – стіну. Остання могла бути виконана в кількох варіантах, які суттєво різнилися за своєю конструкцією: рублені стіни з обламами (роблені тарасами); стоячий острог з обламами; стоячий острог без обламів; косий острог; лежачий острог. Взагалі, в термінології тогочасного московського діловодства слово «місто» («город») стосувалося насамперед фортифікаційних споруд. Інше значення міста – взагалі населеного пункту – майже до кінця XVII ст. не використовувалося як основне. Слід також чітко розрізняти колодязь на території фортеці і т. зв. тайник – широкий підземний хід, який виходив до води (річки). Останній, зазвичай розташований на території цитаделі, мав ширину не менше 2 сажнів і слугував у першу чергу для прихованих вилазок гарнізону.
У 1657 р. на зміну Кирилу Арсеньєву прибув воєвода Умай Шамордін. З огляду на погіршення стосунків Московської держави з урядом гетьмана Івана Виговського, були здійснені додаткові фортифікаційні роботи, метою яких було усебічне оточення фортеці водою. Воно було досягнуте внаслідок влаштування глибокого рову (перекопу) на вододілі рр. Псла та Сумки в тому місці, де між ними була найменша відстань – близько півкілометра (сучасна вул. Перекопська). Як пізніше відзначав У. Шамордін у своїй чолобитній до царя (1666 р.), ці роботи не були марними, оскільки «приходы были и бои у меня холопа твого и у твоих государевых ратных людей с татары и с изменники с черкасы» [26]. Дійсно, з огляду на те, що слобідські переселенці були втягнуті в українсько-московський конфлікт 1658-1659 рр. і на боці війська князя Г. Ромодановського брали участь в боях проти української армії гетьмана І. Виговського, у 1659 р. Сумам довелося витримати облогу татарських частин. Влітку 1663 р. татарське військо знову безрезультатно намагалося взяти Сумську фортецю штурмом [33, с.104; 34, с. 61]. У жовтні 1668 р. воєвода Ромодановський повідомляв царському уряду, що «крымский Калга салтан со всими силами и изменники черкасы от Недригайлова идут к Сумам, а от Сум пойдут войною к Белгороду и под иные государевы украинные городы» [34, с. 53]. У черговий раз марно намагаючись здобути Суми, татари лише спустошили навколишні округи.
Коли йдеться мова про Сумську фортецю, варто також враховувати одну важливу особливість. Соціальне життя Слобідської України, що являла своєрідний прошарок з-поміж Гетьманатом та Московською державою, відзначалося широким дуалізмом – у мові, побуті, правових і звичаєвих засадах і навіть особливостях мілітарної організації. Подвійною сутністю відзначалися і слобідські міста. З одного боку вони були центрами, навкруги яких з кінця 1658 р. формувався полково-сотенний устрій, осердями полкового реґіменту, а з іншого – являлись «государевим» форпостом на кордоні із Диким Полем. Для покозачених українських осадців місто було торгівельно-ремісничою оазою, своєрідним наріжним каменем у справі господарського освоєння незайманої округи і, зрештою, місцем відпочинку перед систематичними походами по відбиттю турецько-татарської агресії. Натомість на той же самий населений пункт царські урядовці покладали відмінні завдання: репрезентація царської влади, облік наявних збройних формувань, закладання речових і продовольчих магазинів на випадок широкомасштабного вимаршу на південь та впорядкування українського права земельної займанщини, щоб бодай формально наділяти «черкас» землею від імені царя. Згодом міста стають центрами збору місцевих податків і митних зборів (адже кордон із Гетьманатом ніхто не відміняв аж до 1783 р.). Відповідно до зазначеного, населення слобідського міста теж ділилося на дві частина. Більша, козацька, з мілітарної точки зору являла собою легкокінне мобільне формування з легким же озброєнням та 2-3 гарматами. Поєднуючи в собі архетипи воїна-кочівника та землероба, українці на додаток до справи військової займалися землеробством і промислами. У правовому відношенні вони керувалися сумішшю звичаєвого та Магдебурзького права («черкасскими обыкностями») і підпорядковувалася владі полковника, а у духовній сфері – прийшлим з-за Дніпра священикам з їхньою «київською наукою» та українськими стародруками Святого Писання. Завдяки своїй пасіонарності, «черкаси» протягом більш ніж 50 років заселили й освоїли величезні колись безлюдні території. На відміну від цієї складової, московська меншість виконувала радше представницько-спостережні функції, маючи у підпорядкуванні вкрай незначну кількість пушкарів, рейтар чи стрільців, які складали скоріше воєводський ескорт, своєрідну службу зв’язку та оповіщення, артилерійську команду, стаціонарний гарнізон аніж активно діюче військове формування. Для забезпечення вартування острогу з числа місцевих осадців винаймалися «черкаси городової служби» (ворітники, сторожі, затинники тощо), які підпорядковувалися воєводі тільки у службових питаннях. На відміну від козаків, у походи воєводський гарнізон не ходив, натомість утримував у «могазєйнах» і погребах стратегічні запаси зерна, солі, пороху, свинцю та зброї на випадок прибуття на кордон значного царського війська. Деякі зразки зброї були занадто специфічними, наприклад бердиші, і козаками ніколи не використовувалися. На противагу «черкасам полковой службы», котрі здійснювали активний спротив татарським нападникам, урядові гарнізони трималися лише на випадок ворожої облоги, нехарактерної для тактики татарських чамбулів. Характерним було навіть те, що крім загальнообов’язкового спорудження острогу з артилерійським «нарядом», вістовим дзвоном і штабною спорудою («приказною ізбою»), одночасно споруджувалася й окремішня церква, настоятель якої призначався із санкції царя. Воєводі ж «черкаси полкової служби» не підпорядковувалися і могли піти на відвертий конфлікт у разі його зловживань. Так принаймні трапилося у 1661 р. із Умаєм Шамордіним, котрий привласнював державні кошти, спрямовані на оплату «жалування» козакам.
Як бачимо, у слобідському місті фактично паралельно існували дві громади, що суттєво різнилися одна від одної. «Острог», що мав бути споруджений на новій «осаді» за указом, не мав відношення до «черкаських» укріплень і мав слугувати опорним пунктом московської адміністрації на небезпечному прикордонні з Диким полем. Спорудження таких фортець відбувалося за чітким регламентом. Призначався відповідальний службовець, якому надавався невеликий озброєний підрозділ, а для безпосереднього будівництва залучалося місцеве населення. У новозведеному острогу зводилась церква, до якої призначався священик, так звана «съезжая изба» (адмінбудинок), з Пушкарного приказу доправлявся «наряд» (гармати) і вістовий дзвін. Збереглися й чіткі інструкції для новопризначених воєвод слобідських міст, які мали виконувати представницькі функції.
У 1665 р. згідно царського указу воєводи Федір Бутурлін та Іван Чудінов оглянули міські укріплення та склали наступний їх опис. «Сумин большой острог поставлен в дубовом лесу, от наугольной городовой, глухой башни, что по конец рву, от реки Псла, до наугольной острожной бойницы, что над ровом, острожныя стены 42½ саж., бойница 2 саж., от той бойницы до бойницы же острожныя стены 42 саж., бойница 2 саж., от той бойницы до большой проезжей Ворожбинской башни острожныя стены 30 саж., башня 3 саж. От той большой Ворожбинской башни до передних проезжих ворот, что ездят на мост через речку Сумку, острожныя стены 52 саж., ворота 2 саж., от тех передних проезжих ворот до наугольной бойницы острожныя стены 49 саж., бойница 2 саж. От той бойницы до средней бойницы острожной стены 43 саж., бойница 3 саж. А от той средней бойницы до фортки, что ходят по воду к р. Сумке, острожныя стены 37 саж., фортка 1 саж. От той фортки до бойницы острожной стены 6½ саж., бойница 2 саж. От той бойницы до фортки, что на устьи речки Сумки, острожныя стены 47½ саж., фортка 1 саж. А от той фортки до средней бойницы, что над рекой Сумою, против полковницкой гребли острожныя стены 96 саж., бойница 2½ саж…» [8, с. 6].
Згідно відомостей, наведених у праці І. Левитського, після огляду Сумської фортеці Арсеньєвим і опису наявного майна фортеці в 1666 р. було поставлено новий острог, але дуже невеликий – лише на 192 сажні, причому у ньому не було ні обламів, ні котків. Тоді ж були зроблені ще два земляних остроги, окружність одного сягала 898 сажнів, іншого – 866. Усіляких бойових запасів було знову заготовлено велику кількість, у т.ч. 13 пищалей. Гармати, порох ядра, сигнальний дзвін та інші приналежності для фортеці були прислані Арсеньєву московською скарбницею. Відповідно тогочасним замірам, окружність міста Суми з передмістям дорівнювала 3426 сажням (7310 м). Навколо посада йшов рів на 3500 сажнів (7468 м). У місті було влаштовано 27 башт [31]. У 50-60-і рр. XVII ст. Суми вже охороняли 24 пушкарі та 70 городових козаків, котрі перебували на службі у воєводи.
Якщо реконструкція лінії первісної кріпосної стіни не становить жодних труднощів, то зовнішній вигляд тогочасних сумських захисних споруд сьогодні уявити важко. Можна лише припустити, що при будівництві фортеці, до українських будівельних канонів були внесені елементи московського фортифікаційного мистецтва – того часу була широко поширена практика втручання воєвод у вирішення широкого кола питань, що стосувались українських осадців. Про вартісність проекту укріплень говорить факт відсутності повідомлення про те, що Суми, принаймні верхнє місто, хоча б раз були захоплені при татарських нападах. Підтвердженням майстерності тогочасних українських фортифікаторів може слугувати приклад дослідження російською урядовими делегаціями Полтавської фортеці в 1-й чверті XVIII ст. Після зняття тривалої шведської облоги, її вивчали московські фортифікатори на чолі з царем Петром Олексійовичем. На перший погляд, фортеця не справила на них суттєвого враження і той факт, що відносно «несерйозні» укріплення витримали атаки кращої європейської армії, просто викликав їхній подив. У грудні 1724 р. указом Військової колегії в Україну відряджено інженер-майора Деколонга, який мав оглянути фортеці в Полтаві, Чернігові, Переяславі, Ніжині, Переволочній та ряді інших міст. Він так охарактеризував Полтавську фортецю: «Обретается оная крепость в зело худом порядке, валы худы и без пропорции, а иные везде обвалились… Вал и бруствер очень узки, наружная крутость очень крута… понеже оная крепость сделана была по казацкому обыкновению» [3, с. 35-36]. Як бачимо, представники голландської інженерної школи, безпідставно легковажно ставилися до місцевих оборонних споруд.
Еспланадою в Сумській фортеці слугувала територія нинішніх вулиць Червоноармійської (колишня Нижньособорна), Героїв Сталінграду (Миколаївський лужок), Кооперативної (Нижньовоскресенська), Набережної р. Стрілки, а також частково площі Незалежності (Петровської площі). Від міста у два протилежні боки розходився вал, який сягав на відстань не менше 10 верст. Іноді він змінювався засіками, якщо проходив через ліс. У більш небезпечних місцях по лінії влаштовувались острожки, башти зі спостережними клітками, де розміщувалася сторожа, тини, засипані землею і таке інше. Сам вал, якщо не скрізь, то принаймні в багатьох місцях, був зміцнений ще й дубовим тином [2, с. 58].
Урядовий опис 1671 р. повідомляє, що «Сумин городок» «ставлен в дубовом лесу с обламы и с катки, и по городу учинены кровати. В городе 6 башен, и в том числе 2 башни с проезжими вороты. А по мере около того города и з башнями 172 сажени. Да по острогу 6 башен, и в том числе 2 с проезжими вороты да 3 бойницы да 3 вылоза [хвуртки, хвіртки – авт.]. По мере около того острогу и з башнями 904 сажени. Да от старого острогу от наугольной башни вниз рекою Пслом до проезжих ворот, что за речкою Пслом 2 башни с проезжими вороты, да 3 башни глухих, да 7 бойниц, да 3 вылоза…». 1672 року Г. Кондратьєв звітував, що козаками зведено «город да два острога... А в городе и в дву острогах 27 башен, да одиннатцетеры проезжие вороты. А около де города и острогов по мере 1946 сажен». Для захисту укріплень слугували велика затинна пищаль, 13 менших гармат, 175 мушкетів, з них 19 непридатних до користування, 13 карабінів і пістолів. В погребах зберігалося 890 різнокаліберних ядер вагою 6, 4, 3 та 2 гривенки, «полчетыре бочки» пороху, 14 ночв неваженого свинцю. Однак на випадок можливої оборони міста кількість боєприпасів була замалою, залізні гармати були в незадовільному стані, а вістовий дзвін був розбитий [13, с. 103-104].
Про Сумську фортецю згадує у своєму «Щоденнику» Патрік Гордон – шотландець на московській службі, який під час першого Чигиринського походу у серпні 1677 р. проходив повз місто зі своїми військовими частинами: «Эти Сумы от Белгорода в 120, от Гадяча в 50, от Путивля и Рыльска в 60 верстах. Они возведены лишь лет 20 назад, делятся на два города, старый и новый, и имеют небольшую цитадель, где живет русский воевода. Ручей Сума, текущий с с[еверо]-з[апада], под городом впадает в ручей Сумку, который течет с севера, омывает его восточную сторону и впадает в р. Псел, так что только одна сторона не омывается водою» [4, с. 13].
Офіційний опис міста Сум 1678 р. повідомляє, що фортеця складалась із двох частин – зовнішнього «города» та «острога». Довжина стін «города», спорудженого з дубових паль, разом з «посадом» навкруги мала 3426 сажнів (7310 м). Вздовж цієї огорожі стояло 4 проїзні башти та 23 башти глухих. До проїзних башт підходили найважливіші шляхи, що сполучали Суми з іншими містами. «Острог» мав 8 воріт. Про його розміри джерело не повідомляє. Фортецю оточував рів на 3500 сажнів (7468 м). «Из города тайник к реке Пслу, вода в нем добра». На озброєнні фортеця мала 13 гармат, в т.ч. затинну пищаль вагою 12 пудів, понад 200 мушкетів і пістолів. В порохових льохах лежало наготові 50 пудів пороху, 63 пуди свинцю, 1000 ядер [7, с. 296; 2, с. 58]. У 1678 р. в Сумському гарнізоні нараховувалось 50 московських служилих людей і 246 «черкас» (за ін. даними – 36 гармашів і 211 «черкас городовые службы») [31]. З часом число останніх поступово зростало, а число перших коливалось і загалом зменшувалося. Причина цього крилася в особливостях прикордонної політики царського уряду. Він намагався утримати за собою ініціативу в управлінні обороною Слобідської України, і для цього йому потрібні були служилі люди. Проте з часом московський елемент зводиться нанівець. Уряд поступово перейшов до політики довіри щодо слобідської козацької старшини.
Опис міста Суми, складений у 1686 р. Кіндратом Борисовичем Борисовим за вказівкою уряду царів Іоанна та Петра Олексійовичів містить наступну інформацію про фортецю. «Острог дубового леса в вышину стена в 11/2 саж. В том остроге 5 проезжих ворот, 10 башен глухих, 3 калитки, а по мере около того острожной стены с башнями с вороты и калитками – 898 сажень. А от того острогу пригорожен другой острог дубового лесу, в вышину стена 11/2 саж.; в том остроге 4 проезжих ворот, 9 башен глухих, 5 калиток а по мере около того другого острогу острожной стены с башнями и с вороты и с калитками 866 саж… Около посаду выкопан ров в глубину 11/2 саж. в ширину тож и учинен вал небольшой, по мере всего около того валу – 3528 саж.». В арсеналі зберігалися різнокаліберні гармати, порох та ядра різної ваги, свинець і дріб, мушкети та карабіни, пістолі, бердиші, шишаки, ливарні знаряддя для виготовлення гармат, сірка, селітра, нафта, запали та інше майно [16, с. 146-148]. Дані опису свідчать, що у фортеці відбулись істотні зміни, а дерев’яні споруди виявилися не надто міцними. Захисні стіни, збудовані тарасами, висотою 3,2 м з брустверами, уступами для стрільби, зазнали руйнувань і вимагали ремонту. Майже все прийшло до занедбаного стану: стіни прогнили, облами, кроваті та котки обвалилися, тайники згнили зовсім, рів, викопаний навколо міста, обвалився й засмітився [10, с. 104; 16, с. 232-276; 31]. На відстані 35,5 саж. (76 м) від Псла була споруджена нова дерев’яна стіна – «острог» – висотою 1,5 cаж. (3,2 м) і довжиною 192 саж. (415 м), укріплена з боку міста тарасами заввишки 1,08 м. На захисній лінії – 6 башт, (2 проїзні та 4 глухих кутових). Навколо острогу був викопаний рів глибиною 3 саж. (6,48 м), а місцями – 2,5 саж. (5,4 м). На території фортеці було 2 порохових льохи, складених з дубових колод. Як і раніше, існував підземний тайник, що вів до Псла, довжиною 20 сажнів (42,7 м) і шириною 2 саж. (4,26 м) [10, с. 104]. У рік складання опису фортеця була доповнена ще двома «острогами» з «дубового лісу» загальною довжиною 1764 сажні (3763 м). Їх висота сягала 1,5 саж. (3,2 м). Вони мали 9 воріт, 19 глухих башт, 8 хвірток. Навкруги обох «острогів» викопали рів глибиною «по полутретьи сажени» (2,5 саж. – 5,4 м). У верхній частині він мав ширину 5 cаж. (10,6 м), у нижній (т.зв. «підошві») – 1 саж. (2,13 м). Рів був обведений палісадом. Напевно, що рів додатково укріплювався штрумфалами – штучною перешкодою на гребені ескарпу, рядом горизонтальних загострених колод, покладених суцільно або з невеликими проміжками перпендикулярно до напрямку рову. Значні за розмірами укріплення захищали на той час і передмістя (форштадт). Довжина його захисної огорожі дорівнювала близько 7620 м. Вона включала в себе невисокий земляний вал і рів глибиною 1,5 сажні (3,24 м). Такою ж була і ширина рову [10, с. 104-105].
Згідно з даними на 1686 р., крім військових припасів, призначених безпосередньо для потреб Сумської фортеці, там зберігалася зброя, боєприпаси та інше військове спорядження московських полків, «полковые казны и всяких припасов» Білгородського, Володимирського, Рязанського й Тамбовського приказів [16, с. 146-148]. Це дає підставу вважати Сумську фортецю своєрідною перевалочною базою, в якій московські полки, вирушаючи в Дике поле, задовольняли свої потреби в разі нестачі провізії та некомплекту озброєння.
Розвиток фортифікації Сум, не зважаючи на певні застійні періоди, все ж не стояв на місці. З урахуванням відносно невеликих розмірів рр. Суми та Сумки, в районі сучасного мосту через р. Суму (тепер – Сумка) біля нинішньої вул. Горького, було влаштовано штучну гідроспоруду – греблю, яка дозволила значно підняти рівень води в притоках Псла та надійно прикрити фортецю і частину передмістя. Точна дата зведення гідроспоруди невідома, принаймні вона присутня на міських планах XVIII ст. З греблі брав початок північний в’їзд до Сумської фортеці, який піднімався мимо внутрішнього оборонного вузла – комплексу мурованих споруд Свято-Воскресенського храму.
Збудована в 1696-1702 рр. на насипному пагорбі, Свято-Воскресенська церква, являлась однією з містобудівних домінант. Тричасний двоярусний мурований храм своїм композиційним рішенням втілював характерні особливості архітектури дерев’яних культових споруд Слобожанщини, проте відзначався самостійним вирішенням архітектурних деталей. Церква мала нижній (теплий) Андріївський та верхній Воскресенський храм. Вікна її першого поверху і сьогодні радше схожі на амбразури, а масивні двері, віконні грати та фіранки виготовлені з кутого заліза. Як засвідчив досвід оборони Батурина восени 1708 р., подібні храми могли відігравати значну роль у відсічі ворожого нападу: підняті на дзвіниці гетьманської столиці важкі гармати своїм вогнем завдали величезних втрат атакуючому московському війську [20, с. 87]. Показовим є той факт, що рання дзвіниця була розташована з південного боку храму, вглибині міської забудови. Вона була масивною, проте відносно низькою і поєднувалася з церквою закритою бічною прибудовою. Церковний комплекс додатково був оточений високим муром. Згодом стару дзвіницю розібрали, а у 1906 р. на протилежному північному боці храму було зведено нову, яка повторювала архітектурні форми основної споруди. Філарет (Д.Г. Гумілевський) так писав про Воскресенський храм: «В верхней части его безопасно можно было выдержать долговременную осаду: стены храма толстыя, ход в верхний храм внутри стен, с земли до окошек верхняго храма – далеко, нельзя достать без длинных лестниц и след. без встречи с вооруженным сопротивлением» [34, с. 54]. Судячи зі способу кладки та деяких інших деталей, сходи на другий поверх були спочатку зовнішніми і були закриті муруванням приблизно в 1 чверті XVIII ст. Явно оборонне призначення мали і зовнішні двері, влаштовані у верхньому Воскресенському храмі. На перший погляд вони викликають подив, оскільки дивляться «у білий світ», не мають ані балконів, ані інших майданчиків, а значить не слугували для виходу. Важкі залізні двері просто виходили на північну та південну сторони й були звернені на дзвіницю та на стіни. Для освітлення бічних приділів, на нашу думку, достатньо було влаштувати невелике вікно-амразуру. Вище наведене, а також ширина дверей, наводять на думку, щодо їх засадничого використання в якості гарматних ланцпортів.
Під теплим Андріївським храмом церква мала доволі просторий підвал, в якому можна було зберігати майно і провізію. Останнє було характерним для тогочасних слобідських храмів. Підвальне приміщення використовувалося як склеп клану Кондратьєвих: саме тут у 1701 р. було поховано першого полковника Гарасима Кондратійовича. Подібно до більш раннього харківського Покровського храму, тут була родинна церква фундаторів, що, однак, не заважало використовувати її з оборонною метою. На жаль, після зруйнування в кін. 1758 – на поч. 1759 рр. священиком М. Ставровським склепу Г. Кондратьєва, підземелля було засипане піском. За переказами, з Воскресенської церкви у напрямку р. Суми до т.зв. Кам’яниці (пл. Незалежності, 15) йшов підземний хід, можливі залишки якого простежуються і в наші дні. Як зазначали священики Свято-Воскресенського храму, в тому місці, де міг бути хід, церковна стіна й досі постійно мокра, а при руйнуванні в 1994 р. кам’яниці на її східній частині можна було побачити пізніше замурований склепінчастий хід. Наявність «тайника» виглядає цілком слушною. Не варто забувати й той факт, що слобідські полковники в тій чи іншій мірі часто намагалися наслідувати рейментарів Гетьманщини. Адже відомо, що Свято-Іллінська церква у Суботові мала стіни понад метрової товщини, два яруси бійниць, а від самого храму йшли мощені цеглою підземні ходи завширшки 1,5-2 м (у т.ч. й до будинку Б. Хмельницького) [14].
Наближення основного театру бойових дій Північної війни (1700-1721) до України, змусило царський уряд провести ревізію стану українських фортець – як лівобережних так і слобідських. Царською грамотою від 5 лютого 1706 р., надісланою Розрядом, сумському полковнику Андрію Гарасимовичу Кондратьєву наказувалося: «полку твоего городы, в которых русских людей нет, Сумы, Лебедин, Краснополье, Белополье, Межиричи, с. Пену, ведать тебе одному, а воеводам в тех городех небыть». Полковник повинен був у «приказных избах дела… полковой наряд, пушечную и зелейную и свинцовую, также и денежную казну и хлебные запасы и всякие полковые припасы принять» та переписати. Звіт А. Г. Кондратьєва від 26 березня 1706 р. констатував результати перевірки: у Сумській фортеці зберігається гарматного пороху «полчетверты бочки» брутто-вагою 44 пуда 9 гривенок, 38 діжок брутто-вагою 577 пудів 12 гривенок, рушничного пороху – 75 пудів 7 гривенок, всього 728 пудів 38 фунтів. Наскільки значними були запаси полкової фортеці говорить той факт, що загалом у Сумському полку (Сумах, Лебедині, Краснопіллі, Білопіллі та Межирічи) зберігалося 793 пудів 14 фунтів пороху. Ревізією було встановлено склад полкового фурштата: «полковых подъемных лошадей в Сумине 11, в Лебедине 14, и того 25 лошадей, а те лошади устарели вельми и к походу впредь нагодяться». В указі, що надійшов у квітні 1706 р., зазначалося, що «лошадей доведется продать, а вместо их на те деньги купить иных лошадей для полковых походов». Передбачалося переважити весь порох, а неякісний – переробити [34, с. 77-78].
Того ж таки 1706 р. командування важливими українськими фортецями було доручено київському воєводі Д. Голіцину. Після інспектування Києва, Чернігова, Ніжина та Переяслава, йому було наказано зробити докладний опис стану фортець усієї України [30]. Централізація управління фортецями була посилена в лютому 1707 р. Царським указом було запропоновано «взять тот город Киев с протчими замки черкасскими в Розряд и ведать те городы… князю Дмитрею княж Михайлову сыну Голиціну…» [29]. Таким чином українські фортеці з усім провіантом, озброєнням і гарнізоном переходили у відання Розрядного приказу.
«Росписной список города Сум» 1707 р. повідомляє про кількість озброєння та боєприпаси, що зберігалися в міських арсеналах:
1130 соснових древків з піками;
94 піки без древків;
ламаних древків з піками 14;
50 прапорців полотняних;
1552 лат (обладунків);
1330 шишаків;
14 діжок пороху;
кульок з дробом залізним;
552 гарматних ядра;
82 ядра по чверті пуда;
24 діжки пороху;
50 пудів ґноту;
130 лат;
350 шпаг з піхвами (деякі поіржавіли), 30 ламаних;
16 лат;
28 пудів пеньки;
1400 мушкетів із замками;
260 мушкетів «худих» без замків;
245 стволів мушкетних, з них розірваних понад 40;
330 ядер гарматних;
170 пудів пороху гарматного та ручного;
1 канат перевізний рваний;
14 пудів ґноту;
12 пудів пеньки доброї;
6 пудів пеньки гнилої;
110 пудів 7 фунтів свинцю;
4 станка гарматних;
20 возів [28].
Те ж джерело повідомляє: «А в році 1704 году июня в [3?, 5? дня] в городе Сумах учинился пожар Великий». У 1706 р. сумська фортеця вкотре знову постраждала від пожежі. Вона сталася 5 червня і з новою силою лютувала 12-13 числа. Причиною була велика спека, а сильний вітер розніс вогонь по всьому місту. Вогонь охопив більшість споруд – горіли навіть човни на березі Псла. Для визначення збитків була створена комісія на чолі з полковником А.Г. Кондратьєвим. В результаті пожежі вигоріла частина фортеці, рублені з дубового лісу 2 сторожові та 2 в’їзні башти, близько 250 житлових будинків, міст через Псел довжиною 130 сажнів, дерев’яна Покровська церква, великі цейхгаузи з полковими припасами, тайник до води тощо. А. Кондратьєв доповів царю, що пожежа виникла внаслідок дій шведських диверсантів [38]. Висновки щодо причини цієї надзвичайної події досить сумнівні, але фортецю перед загрозою війни довелося відновлювати.
Коли під час Північної війни військо Карла ХІІ рушило в сторону України, гетьманські та слобідські фортеці за вказівкою царського уряду значно посилюються. Капітально ремонтуються старі захисні споруди і будуються нові. Цей процес значно активізувався після погрозливих наказів царя та капітуляції московського гарнізону Веприка (1709). З огляду на велике значення Сумської фортеці, 5 грудня 1708 р. Петро Олексійович направляє до князя А. Репніна в сотенне містечко Кригу (Білопілля) листа, в якому наказав негайно відправити до Сум московський регулярний полк «из средних, который пристойно». Від полкового командира найсуворіше вимагалося лояльне ставлення до місцевого населення. У випадку, якщо б Сумська фортеця потребувала невідкладного ремонту, наказувалося терміново його виконати, а робітників залучити за сприяння сумського полковника та полкової старшини. У середині грудня Петро І особисто прибув до Сум з метою перевірки робіт щодо приведення міських укріплень до ладу.
У 1711 р. з’явилася реальна загроза спільного походу гетьмана в екзилі П. Орлика і татар на Україну з метою її визволення з-під влади Москви. Після надходження відповідного царського указу, слобідським полковникам від 24 березня 1711 р. надійшов лист бригадира Ф. Осипова щодо посилення фортець і гарнізонів: „Царскаго Величества слободских полков бригадир Федор Осипович; объявляем сим нашим листом. Понеже в приход неприятельский хана с ордами и со изменники запорожци на Украйну под Водолаги, по указу вел. Государя велено гарнизоны крепить и строиться в них для надлежащего от неприятеля нашествий сидения и яко було повелено кому хотя внутрь города на порозжих [пустих – авт.] местех строиться” [33, с. 278]. Судячи по зустрічі війська П. Орлика населенням Харківського полку, ставлення до нього на першій було доволі прихильним. Похід Орлика успіху йому не приніс, а для татар це був заледве не останній великій набіг на Україну.
На жаль, докладних даних про тогочасну реконструкцію Сумської фортеці не відомо. Але, згідно з дещо пізнішими відомостями київського губернського правління за 1718 р., укріплення Сум стали більш досконалими. У документі вже згадуються бастіони («раскаты») і бійниці. Місто було обведене стіною з дерев’яних паль та ровом і складалось з «большого города» й «городка». Східна ділянка захисної огорожі підходила до Псла, а західна – до Сумки (тепер – Стрілки). Довжина периметру стін фортеці дорівнювала 2069,28 м. Матеріали київського губернського управління за 1718 р. свідчать, що міські укріплення складалися з «большого города» і «городка» і дають певне уявлення про тогочасні оборонні споруди Сумської фортеці та послідовність їх розміщення на захисній огорожі. Так «большие Московские» ворота (напевно головні) знаходилися на західній ділянці огорожі «большого города». Далі згадуються ворота без назв, серед яких треті («бывшие») виходили до водяних млинів на р. Псел. Сюди виходила східна частина захисної огорожі, а західна – до р. Сумки (Стрілки). Детально описуються конструктивні особливості лише п’ятих «градских» воріт «деревянного строения с клетками». Такі «клетки» або кліті, будувалися з дерев’яних колод, викладених зрубом [17, с.58-59]. Згідно опису 1718 р. у Сумській фортеці знаходилася «земляная замковая стена» (цитадель) з 3 бастіонами, один з яких – «новий» мав довжину периметру понад 58 м. Про ту частину фортеці, яка мала назву «городка», цитоване джерело повідомляє: «в том же большом городе приделан другой земляной городок для казны [боєприпасів – авт.], в нем одни ворота. Погребов казенных два, сделанные в земле деревом». За даними 1718 р. артилерії й постійної залоги в фортеці вже не було [10, с. 105; 17, с. 59].
Але в скорому часі незначні фортеці, подібні до Сумської, приходять до значного занепаду, оскільки загроза ворожих нападів суттєво зменшилася. До того ж, Сумський полк, розташований вглибині Слобожанщини за Білгородською лінією, був надійно прикритий добре організованою сторожовою службою на кордоні з Диким полем, а кримські татари на декілька років майже припинили набіги на велику відстань. Існували й суб’єктивні причини послаблення слобідських укріплень. Для наведення порядку в системі державної оборони, в тому числі з метою економії коштів на утримання укріплених споруд, російським імператором Петром І в 1724 р. був запроваджений «аншталт крепостей» (штат), в результаті чого всі слобідські фортеці, виявилися поза штатом.
Другу і останню реанімацію фортець Слобожанщини, що ще залишалися на той час, можна було спостерігати в ході російсько-турецької війни 1735-1739 рр., коли, знов-таки, за наказом уряду відбувається лагодження фортечних укріплень, які вже давно забули гуркіт ворожих штурмів. За тридцять відносно спокійних років, що минулися з часу Сіверсько-слобожанського походу шведської армії, вкрай занехаяна була і городова вартова служба. Не останню роль в цьому зіграла та обставина, що козацькі підрозділи більшу увагу приділяли авангардній службі на кордоні. Міщанство ж, на відміну від 2-ї пол. XVII ст., вже значно більше переймалося проблемами власного господарства аніж протидією можливого ворожого нападу. Так, 15 лютого 1739 р. двічі спалахнули маяки – сигнал, який уже беззаперечно говорив про вторгнення ворога. Проте перевірка показала, що в деяких фортецях на валах були відсутні вартові, а у залоги не було ні гармат, ані набоїв до них. В певних укріплених містечках в організації оборони взагалі не було ніякого порядку [1, с. 134]. Як бачимо ні органи місцевого самоврядування, ні козацька старшина, ні російське командування досить тривалий час не приділяли належної постійної уваги стану фортифікаційних споруд та дотриманню вимог вартової служби. Відновлювальні роботи на слобідських укріпленнях та наведення ладу щодо їх охорони проводилися вже в авральному порядку перед лицем можливої загрози ворожих нападів. Проте основні зусилля Російської імперії в цей час спрямовувалися на будівництво Української оборонної лінії та підтримання її у належному стані.
Протягом 1740-1750-х рр. значення слобідських фортифікаційних споруд істотно зменшується, оскільки російське командування переходить до більш активної оборони, організувавши на Українській лінії постійне чергування значних військових партій, в т.ч. зі складу сумців. Новозбудована лінія була далеко не бездоганним укріпленням, але в поєднанні з відпрацьованою системою попередження та реагування на татарські набіги, зробила «ведмежу послугу» полковим фортецям – вони остаточно втрачають своє колишнє значення. Наприкінці 50-х – на поч. 60-х рр. XVIII ст. можна було спостерігати явище, що отримало назву «дегарнірованіє»: з фортець вивозилися гармати, боєприпаси, спорядження, ліквідувались продовольчі цейхгаузи, а укріплення нерідко зрівнювались з землею. Так, наприклад, залишки слобідського артилерійського озброєння вивозяться до Харкова [11]. Яскравим свідченням цього процесу може слугувати «Географическое описание города Сум с уездом 1767 г.», що стосується Сумської фортеці.
«Город Сумы герба не имеет крепость была земляная ограждена деревянной стеною с башнями и земляным валом окружностью в 1015 саженей в нем каждой, в южной стороне замок земляной же кругом его 266 сажней с одним потаенным входом для воды к реке Пслу, который засыпался землею около того замка и с одной стороны к речке Сумке от форштата земляной вал шириною тому валу 7 сажень ширина рву 7 сажень глубина рву 1 сажень с половиною ширина брутверу 1 сажень вышина валу и со рвом 2 сажня с половиною в одном валу против форштата обветшалых две башни с проезжими вороты а стрех сторон от речек Сумки и Сумы и от речки Псла около форштата ров за давностию времени весь осыпался и заровнялся так что признать того места не можна; Под оным городом через реку Псол и заливы мост в длину полторы версты в некоторых местах через воду на палях а на сухих местах между паль высыпан фашинником и песком и по обе стороны обсажен вербою оный город стоит между трех рек, а именно: Сумы, Сумки и Псла и по компасу на юг на восточной стороне жилье оного простирается на три версты а по другую вверх тех рек на пять верст» [6]. Згідно плану Сум 1768 р. міські укріплення складалися з двох частин: з північної частини фортеці з внутрішньою цитаделлю у вигляді звичайного шанця та південних укріплень, обмежених рештками перекопу. Планування міських кварталів на внутрішній території укріплень повторювало накреслення старих укріплень.
Із ліквідацією в 1765-1767 рр. слобідських козацьких полків та створенням нової Дніпровської оборонної лінії, потреба в слобідських фортецях, а особливо в укріпленнях Сумського полку, відпала остаточно – Слобожанщина перетворюється на виключно внутрішню губернію Російської імперії і функції прикордонних територій переходять вже до зовсім інших земель. На планах міст Харківського намісництва 1786 р., підготовлених для Катерини ІІ з приводу реконструкції старого планування мм. Суми, Білопілля, Лебедин, Недригайлів, Миропілля та деяких інших, ми бачимо лише залишки оборонних валів колишніх слобідських твердинь.
У м. Сумах з метою відокремлення міського адміністративного центра та місця дислокації військових частин, певний час ще зберігалися північна частина фортеці з цитаделлю. Згідно відомості від 1780 р., «в том городе ветхий земляной вал, сделанный в 1658 году, вышиною от горизонта в 4 арш., шириною в заложении в 3 саж., с одной стороны онаго сухой ров глубиной в 5 аршин, шириною в 5 сажень, стоит на горе по течению р. Псла на правой стороне; в нем земляной замок (цитадель) вышиною в 4 аршина, – полковые казармы» [34, с. 49]. Все це добре видно і на «Плане Харьковского наместничества городу Сумам», затвердженого в 1786 р., який передбачав радикальне перепланування старої міської забудови [5, с. 20]. Найбільше це торкнулося північної частини міста за р. Сумою (Сумкою). За планом, від колишньої фортеці радіально розходилися вулиці, а біля цитаделі в районі між рр. Сумкою (Стрілкою) та Пслом утворилася Покровська площа, на честь зведеного в 1783-1790 рр. в стилі пізнього барокко мурованого храму Покрова Пресвятої Богородиці [33, с. 55]. Останній, до більшовицького перевороту 1917 р., виконував функції військової церкви, приймаючи прихожан з числа вояків місцевого гарнізону.
У 1845 р. харківським губернським землеміром Степаном Дмитрієвим розробляється новий генеральний план м. Суми, який 10 серпня 1845 р. був затверджений імператором Миколою І [5, с. 22]. Даний план, на відміну від попереднього, відрізнявся суто механічним підходом до виконання: вся територія міста мала поділятися прямими лініями вулиць на квадрати і навіть окремі садиби. Лише в центральній частині в певній мірі зберігалися напрями головних вулиць. На плані ще простежуються крутобокі залишки східних і західних земляних укріплень мисової частини верхнього міста. Проте бастіони були зриті, рештки оборонних ровів остаточно засипані. Північно-східна частина фортечного валу, що йшла до р. Псел, була розпланована – її кутасті контури зберігала Миколаївська вулиця. Згідно плану 1845 р., вже сухий перекоп, який раніше перерізав верхнє місто, ще частково зберігався: на заході він майже досягав вул. Петропавлівської, а на сході – вул. Лебединської (сучасної вул. Гарасима Кондратьєва). Сама ж Перекопська вулиця зазнала значного перепланування. Частково збережену цитадель передбачалося теж знищити – на місці її північного валу утворився Соборний провулок, а її колишній внутрішній двір (в подальшому – Поліцейський провулок, сучасний сквер Т. Шевченка) залишається до наших днів майже незабудованим. В процесі майже 70-річної реалізації генерального плану 1845 р. зрештою були засипані й рудиментарні залишки перекопу. Вздовж підвалин західного та східного валів та еспланади фортеці пролягли Нижньовоскресенська та Нижньособорна вулиці. Таким чином, внаслідок реконструкцій кін. XVIII – сер. XIX ст. основні елементи укріплень м. Суми були знесені, засипані та знівельовані. Нищівний удар решткам сумської фортифікації було завдано вже в наш час безконтрольними реконструкціями Соборної та Воскресенської вулиць, а також значними котлованами новобудов на схилах Козацького валу.
Наостанок залишається відзначити, що справа подальшого дослідження фортифікаційних споруд м. Суми 2 пол. XVII – XVIII ст. потребує не лише об’єктивної реконструкції, докладного вивчення та аналізу джерельної бази, а й проведення ґрунтовних археологічних досліджень та подальших пам’яткоохоронних заходів.

 

Опубліковано: Пам'ятки України. -  2014. - № 4. - С. 16-27.