Вівторок, 11 квітня 2017 18:36

Ямщинський Андрій. Знову про «вічні» питання нашого національного буття

Автор  Ямщинський Андрій, блогер

Що відрізняє людину від тварини? Дуже загальне питання, яке, без розрізнення і уточнення критеріїв, залишається безглуздим. Що є «складовими» людської сутності? Дві основні царини відмінностей – мислення та емоції.

Від мислення походить безліч категорій, які і роблять людину людиною: сприйняття світу не лише через òбрази, а й через поняття, здатність до аналізу, здатність будувати логічні послідовності, сприйняття чогось через його дослідження, власне кажучи, усвідомлення себе і свідомість людини (і навіть підсвідоме базується на понятійних òбразах, які хоч і уявляються цілісно, образно, але перейти у свідоме, свідомо сприйнятися можуть лише через мову), уява теж аж ніяк не може існувати без мислення, здатність сприймати нове та лишати в пам’яті щось цінне, силогізми – цей перелік справді може бути дуже довгим. Важливо зазначити, що мова є, по суті, матеріальним виразником того ідеального, чим є мислення. Ці поняття не тотожні, але нерозривно пов’язані, а що головне, – обидва вони відіграють найважливішу роль у формуванні Людини, у її усвідомленні себе і усвідомленні світу. Адже «мова – це засіб не виражати вже готову думку, а створювати її, [...] вона не відображення готового світосприйняття, а діяльність, що його формує» (В. Гумбольдт). Отже, псуючи нашу мову (а відтак – і мислення) або ж байдуже ставлячись до її значення і використання, ми не лише відкидаємо свою людську сутність, автоматично понижуючи себе до рівня тварини, але й закорковуємо, зачиняємо перед собою браму до духовного розвитку, до прагнень, врешті-решт до здатності ЖИТИ чимось іншим, аніж такими «одвічними» «потребами», як «хочу їсти», «хочу пити», «хочу сексу», «хочу спати», «хочу, щоб у моїх вухах звучав фон» (музика, телевізор, реклама), «хочу тепла» і т.п. – хіба будь-яка тварина не хоче того самого? Вибір, яке для себе обрати життя, – за кожним з нас, як і вибір «всьо равно» чи все ж не все одно, вибір псувати нашу мову чи прагнути до її очищення, бо «людина вища за тварину здатністю до мови, але нижча за неї, коли негідно поводиться з мовою» (Сааді). Людині «важко визначити, де зароджується слово – у словах чи у предметах, – проте коли слова роз’їдає іржа та їхній смисл стає приблизним, наші вчинки також втрачають сенс» (О. Пас). Бережімо душу, адже «мова мстива: будь-яка наруга над нею призводить до душевної ущербності» (П. Мовчан). Якщо ж знову згадати про мислення і розум, то «того хто голосно говорить, – чують, хто розумно говорить, – слухають (Г. Авабін). Людині потрібна гармонія зі світом, дехто її знаходить у боротьбі, у запереченні догм цього світу, але ця боротьба все одно лишається суголосною з життям, то ж про яку співзвучність зі світом чи життям можна говорити, коли людина-«всьоравно» не здатна віднайти навіть гармонії з собою. «Людина, байдужа до рідної мови, – дикун. Вона шкідлива самою своєю суттю, бо її байдужість до мови породжується цілковитою байдужістю цієї людини до минулого, сучасного і майбутнього свого народу» (К. Паустовський). То ж лише маленький крок до свого духовного зростання здатен змінити все, адже «мова росте елементарно, разом з душею народу» (І. Франко). Отже, маленьке розуміння і усвідомлення того, що є для людини мова, – це початок духовного розвитку людини і повернення до своєї сутності.

А які емоції здатна відчувати лише людина? Любов, віра, надія, страх, гордість, огида, обурення, відчуття краси, прекрасного, роздратування, симпатія, схвалення, тріумф, горе, ревнощі, сором – це ще довший перелік, ніж перелік факторів мислення. Для продуктивної повноцінної психологічної діяльності (тобто для емоційної складової) людині необхідні мова та мовлення, тобто навіть емоції певною мірою знову ж таки пов’язані з мовою. І вже ж беззаперечно, з мовою пов’язаний фактор, який, певною мірою, стоїть на межі між мисленням та емоціями, схиляючись більше до мислення, – це інтелект людини. Можна згадати ще одну цікавинку, яка теж може бути темою окремої статті: це те, як пісня здатна викликати почуття, емоції людини. Мелодія теж здатна їх викликати, але пісня, як душа народу, здавалося б, простим поєднанням слів та мелодій, викликає в людини не лише асоціативні посили на певні відчуття, пережиті чи уявні, але і єднає її з виконавцем, змушує згадати, що людина все ж не одна в цьому світі. Пісня нерозривно пов’язана з духовним світом людини, особливо стосовно тієї його сторони, який поєднує її зі своїми пращурами, правду хтось сказав – «злії люди не співають». Зло і пісня не можуть співіснувати. Але чи не найголовнішою відмінністю людини від усього іншого живого, що існує на планеті Земля, є творчість, проте, якщо в людини забрати мову (і мислення), то емоції, звичайно ж, будуть відрізняти її від тварин, але чи зможе вона творити? Вибудувати просту послідовність дій для створення чогось – для цього потрібна логіка, мислення, мова.
Тут ще можна зазначити, що лише у людини емоції можуть впливати навіть на її мислення чи навіть на її фізичне здоров’я, лише люди можуть хворіти психологічними (емоційними) хворобами, також можна згадати те, що спогади (тобто мислення) можуть викликати емоції, а отже мислення та емоції перебувають у тісному взаємозв’язку. Тому вибудовувати дискурс про неважливість «мовного питання» для людини, базуючись на розумінні мови лише як «мови спілкування», – це просто абсурд.

Мова
movaЯк бачимо, саме мова є визначальною категорією такої «властивості» людини, як мислення. Але ж чи є мова лише складовою мислення, чи обмежується її роль лише дією в розумових процесах людини? І чи мають рацію ті, хто говорить «какая разніца, на каком язикє...»? З точки зору мови спілкування – справді абсолютно ніякої. Але мова спілкування – це лише краплина в морі тієї глибини, якою є МОВА. Мова через мислення робить нас, власне, людьми, вона дозволяє сприймати світ, будувати свій світогляд і осмислювати своє місце у цьому світі, мова є базою для таких понять, як архетип, мем, ментальність, через мову людина пізнає світ і суспільство, через мову людина здатна пізнати себе, мова є не лише фактором, який роз’єднує (різні мови світу), але і таким, що об’єднує (приналежність до етносу, території через особливості та відмінності мови), мова є найбільш досконалим засобом передачі інформації (саме тому, що кожне слово здатне викликати почуття, образ, сприйняття, саме завдяки емоціям людина здатна осягнути всю повноту передаваної їй інформації), мова формує свідомість людини, здатність сприймати світ, через мову людина усвідомлює свою унікальність ... – чим довшим буде цей список, тим більш зрозумілим буде те, якою мізерною краплиною серед цих понять є «мова спілкування», до якої апелюють так звані «рускагаварящіє» «українці». Чи не найголовнішим з того списку є генетична складова мови, саме мова є базовою складовою такого поняття-відчуття людини, як РІДНЕ, поняття Роду, рідного, свого єдиного, яке вирізняє та об’єднує. Для нас ключовим є поняття рідна мова. Мову спілкування можна скільки хочеш вибирати, любити, поважати, розуміти, забороняти, викорінювати, нав’язувати і т.д. до безкінечності, але нічого цього не можна зробити з рідною мовою. РІДНА МОВА може бути лише одна. Яким би двомовним не було середовище в сім’ї, як би батьки не руйнували долю дитини, змушуючи її з самого малечку вивчати якусь іноземну мову, врешті-решт людина, якщо вона, власне, стає людиною і набуває всіх людських ознак, визначає для себе, ЩО для неї є РІДНИМ. Вона не обирає, не перебирає і потім іде довгим тернистим шляхом, вона лише усвідомлює, прозріває і розуміє, що вона є нащадком якогось Роду, або ж не усвідомлює, і все життя залишається лише безрідним виродком і споживачем чужих духовних цінностей.
Отже, РІДНА МОВА може дозволити людині віднайти себе і відчути кровну спорідненість зі своїми «родичами» у певному етносі. Почуття єднання, усвідомлення себе частинкою свого народу дає людині силу піднестися над тваринними принципами співіснування у цьому світі, осягнути Всесвіт. Відчуття РІДНОГО дає людині силу віднайти у собі ж самій бездонне джерело генетичної пам’яті своїх пращурів, зрозуміти і усвідомити свою єдність з тими, хто став безкінечно далекою ланкою в ланцюзі її генетичного розвитку, та з тими, які оточують її зараз і через ті ж генетичні ланки відчувають таке ж єднання з нею. Єдиний народ, єдиний етнос – це сила єднання через спільне сприйняття особливостей як всього світу, так і певної території, на якій колись проживав чи живе зараз певний етнос, саме на підсвідомому рівні такого єднання і формується щось незбагненне, що люди звикли називати творчістю. Творити здатна лише та людина, яка відчуває гордість від своєї приналежності до чогось більшого, ніж вона сама, та до чогось, що вирізняється і є особливим. Усі митці здатні щось створити лише тому, що саме так, а не інакше сприймають світ, що їх приналежність саме до певного етносу дає їм силу пропускати через себе і через усю бездонну криницю генетичної пам’яті усі враження від світу і відображати їх у свої творчості. Тут можна говорити не лише про митців і творчість, а про здатність людини досягти того рівня, коли вона збагне і відчує себе людиною, про самореалізацію і самовдосконалення, про здатність людини прожити СВОЄ ВЛАСНЕ життя, а не просто перебути від народження до смерті, споживаючи штучні цінності цього світу. Людина, яка збагнула свою приналежність до етносу, яка усвідомила себе, як частина народу, здатна не лише продовжити свій рід і «щасливо померти», але і принести щось нове у цей світ, щось незабутнє, змінити світ навколо себе. Бути людиною, за Гердером, – означає почуватися десь як дома. І лише спілкування рідною мовою, спілкування підсвідоме, інстинктивне, дає змогу так себе почувати, це спілкування обов’язково має бути прив’язане до певної території, Батьківщини, як певної константи людського буття. Тому місце, де людина народилася, не обов’язково набуває ознак Батьківщини, це передовсім місце мовної батьківщини, мовної комфортності, де розквітає почуття єдності як з соціальним, так і з екологічним середовищем, де людина починає свій духовний розвиток.
Людина може творити для свого народу (наприклад, подорожуючи світом, сприймаючи і пропускаючи через призму свого етнічного «я» невідому їй раніше, екзотичну інформацію, і не втративши при цьому відчуття рідного, не розчинившись у безодні споживання, не ставши космополітом), намагаючись передати набуте відчуття чужого, інакшого, поєднавши його з етнічним, зрозумілим для свого етносу, відобразивши це у свої творчості; або ж навпаки, творити від свого народу, зібравши в собі всю етнічну потужність свого світосприйняття, передавати його особливості у своїй творчості на показ всьому світові, на показ іншим етносам, щоб їм стали зрозумілими ці особливості.

ДЕРЖАВА та держава
imagesДля життя етносу потрібна територія, і тут треба згадати, що свою справжню Державу на певній території може створити лише певний етнос, який має як реальне, так і генетичне особливі сприйняття і відчуття цієї території. Але не територія є визначальним поняттям, а лише її вплив на світогляд людей, здатність народу відчути себе єдиним цілим під впливом певного світогляду і ментальності, а не завдяки проживанню на певній території. Тобто етнос існує незалежно від того, чи створена в межах якоїсь території держава (державка), таке-собі штучне споживацьке формування, чи не створена. А ось якщо вже етнос, народ, зміг усвідомити свою єдність і визначити межі своїх відмінностей від інших у межах певної території, то саме тут він може створити Свою справжню Державу. Приналежність до певного етносу і громадянство – це зовсім різні речі. Є Держави етносів (титульних націй, якщо хочете), в них громадяни, власне, і є народом, етносом, нема ніякої розмитості меж між громадянством і національністю (наприклад, країни Балтії), і є штучні держави певних кіл «людей», які, прагнучи панування, створюють споживацьке середовище, перетворюючи всіх, хто в ньому знаходиться, на бездумних і взагалі аморфних сірих споживачів всього-всього, як духовного, так і матеріального (будь-які імперії, постколоніальні країни, пострадянські країни). Саме з таких так званих «держав» походять всі штучні цінності цього світу, які все універсалізують, зводять лише до споживання.
Отже, в Державах, створених етносами для себе і під себе, живуть народи, які здатні на все і без Держави, але їх Держави ще й підсилюють всі їхні прагнення та особливості, дають можливість жити і творити. Навіть в таких Державах може бути багато чужинців, зі своєю мовою, культурою, але вони завжди відчуватимуть себе там чужинцями, так само, як і народ такої Держави ніколи не розчинить чужинців у своєму тлі, бо ж він вже досягнув своєї цілісності. Громадянам таких Держав в принципі не може бути потрібно подвійне громадянство. Але таких Держав зовсім мало. Смішно говорити, що в них можна отримати громадянство, лише купивши, скажімо, нерухомість на їх території і проживши певний час. На шляху України і українців навіть за обрієм ще не бринить в невидимому мареві така Держава. Адже українці, власне, ще не збагнули себе, як етнос, як народ, загрузнувши по вуха у «руском мірє» та власній ницості, у власній не своїй штучній ворожій державці (форпості Росії проти ілюзорної загрози з боку НАТО, який за сумісництвом використовується ще й як сировинна база), у своїй байдужості та прагненні до нав’язаних «цивілізаційних» цінностей. Різницю між громадянами Держав і громадянами державок може продемонструвати навіть самий банальний простенький приклад, у якому криється бездонна глибина різниці, сутність якого полягає у відмінності відношення і сприйняття:
1. У нас (себто у представників державок) яке відношення до всього, що нас оточує, до землі, яку ми топчемо? Все, що поза моїм подвір’ям чи квартирою, – воно не моє, а якщо закопатися трішки глибше, воно НІЧИЄ (тобто державне, таке сприйняття походить у когось від совкового мислення, а у когось уже від набутих досягнень «цивілізації») – ось у чому сутність, ось тут криється глибина. Я ненавиджу це нічиє, зневажаю, воно не потрібне, тут можна смітити, скільки завгодно, не берегти, навпаки, руйнувати і перетворювати на пустелю... 2. А яке сприйняття у громадян Держав до свого? Адже для них усе СВОЄ, нічийого взагалі нічого нема. Кожен квадратний сантиметрик землі, кожна очеретинка на річці чи ставку – це твоє і моє, і його, і її, це моє і мого сусіда, і сусіда мого сусіда, і всіх наших гостей, і всіх людей, що просто проходять повз – воно НАШЕ (знову ж таки згадується теза, щоб було наше, потрібно, щоб були МИ), ми всі його власники, господарі, і кожен з нас несе відповідальність за його збереження, це наша земля, яку ми поважаємо і любимо. І, власне, щоб бути справжніми господарями на ось цьому маленькому клаптику, щоб кожен сусід був нам опорою і прикривав спину, щоб були МИ і щоб була ось ця наша земля, ми і створили Державу. Ось така «маленька» відмінність між Людьми та споживачами, між Державою та державкою. Можна згадати, що Держави народжуються лише з боротьби, адже будь-який сталий етнос, який пройшов шлях усвідомлення, протиставляє себе цивілізації знищення Природи і планети, то ж це боротьба.

А ось у державах (державках), штучних утвореннях, може бути все: подвійне громадянство, особи без громадянства, автономії, тотальний космополітизм і споживацька ментальність. Тут взагалі ні про який народ мова не йде, це співіснування голодних ротів (і в духовній площині теж) в надії відхопити і переварити якомога більше, причому з бажанням робити це якомога довше, померти пізніше, ніж сусідній рот. У порівнянні з громадянами народів, яким вдалося створити свою Державу, тутешні громадяни застигли на рівні кам’яного віку в плані усвідомлення себе як людини і усвідомлення свого місця у цьому світі. Громадянами в таких державках є усі, критерії визначення громадянства тут чисто формальні і підпорядковані інтересам того кола, яке і створило під себе таку штучну державку, якщо розібратися, то в таких державах повноправними громадянами можуть бути навіть, скажімо, домашні тварини. Тут не існує чітких кордонів, не існує прагнень, окрім боротьби за виживання, не існує Людей і творців. Це синхронне поєднання «адептів жадоби» вищого рівня (правителів, ляльководів) і таких же самих «адептів жадоби», але середнього чи нижчого рівнів, де життєве кредо кожного не творити, а мати, володіти, причому, навіть тоді, коли це абсолютно не приносить задоволення. Потреба споживання у таких державних створіннях доведена до абсолюту, це вірус і одночасно бог, яким просякнуті всі істоти, що проживають на території такої державки. Для таких систем прив’язка до землі, території, Батьківщина, етнічний простір – абсолютно не мають значення. Якщо на території таких держав якимось чином залишаються Люди, уривки націй та народів, то єдиний шлях виживання для них – створення своїх маленьких князівств, громад (які теж безправні і можуть бути лише викривленою, несправжньою копією проживання етносу на своїй землі, у своїй Державі), бо інакше вони змушені переселятися, де без своїх етнічних корінних земель приречені на вимирання, або ж просто вироджуються «на місці», заражаючись всеохопним вірусом. Україна на даний момент – один з найгірших варіантів такої державки. Окрім того, погіршують і без того найнижчу державотворчу ситуацію такі фактори, як колоніальний, олігархічний, географічний (кордон, форпост, чайка при дорозі).
Ніхто не здатен хоча б усвідомити свою крапельку відповідальності, коли йдеться про народ, націю, УСІ відділяють себе від нього, називаючи то «людьми» (люди повстануть, людям це не подобається), то ними (себто безликими ворогами), то народом (я з народом, я прийшов підтримати народ), і кожен вбачає якусь шкідливість у визнанні поняття МИ, МИ – народ, МИ – люди, Я є народ, якого правди сила...
Такими державками вкрита наша планета, як чиряками, тому в них про захист довкілля і збереження планети говорити не доводиться, адже і саме «майбутнє» – тут доволі аморфне поняття. У країнах Африки, де більшість країн напряму виживає (про життя взагалі не йдеться) з подачок «цивілізованого світу» чи просто з «кустарного» видирання наживо своїх же ресурсів, про яку національну ідею може йти мова? Віднайти свою душу (що тотожно «гармонію з природою»), прожити СВОЄ життя, стати Людиною, продовжити Рід і ще багато чого іншого можна зробити виключно в Державі, на своїй етнічній землі.

«Люди», «байдужі», «ненависники»
9ceb0904fe12edf3513e4a3ef8f2b707ecb29154Але і в Державах, і в державах, якщо узагальнити глобально, всі люди чи громадяни діляться на два «види»: Люди або ж патріоти (ті, хто справді любить свою землю, творці Держави, небайдужі до свого життя і до світу навколо, власне, представники певного народу чи нації) і байдужі (чисті споживачі, які не мають жодних прагнень (окрім штучних, нав’язаних кимось, як прагнення «жити краще», «бути багатим», мати ті чи інші матеріальні цінності), в принципі не здатні брати відповідальність не лише за щось, а навіть за власне життя, не здатні ні творити, ні прожити ВЛАСНЕ життя); і є ще особливий третій «вид», який створений штучно і є, якщо можна так висловитися, «радикальною» гілкою байдужих, – ненависники (залишаються все тими ж споживачами, але їм не просто байдуже, вони ненавидять все навколо, жовчю своєї злоби і ненависті отруюють власне життя і життя усіх, хто їх оточує, це ті громадяни, які ненавидять навіть ту штучну державку, яка дає їм усе, чого вони нібито прагнуть, ненавидять себе за свою нездатність чи небажання змінитися), у Державах та навіть європейських державах ця категорія практично відсутня, ненависники здебільшого існують у наших пострадянських (чи навіть ширше – у бувших країнах соціального табору) країнах чи у будь-яких постколоніальних країнах. Розглянемо суттєві відмінності цих трьох категорій.

Люди у Державах (Творці, Основа, Сіль Землі) – це часто звичайні громадяни, які створили і на яких тримається, власне, ця Держава. Це не якісь занадто радикальні любителі свого краю, готові зі зброєю в руках (хоча це теж може бути їх рисою) доводити кому завгодно свою відмінність від інших і право господарювання на своїй землі. Швидше це ті, які собою і своїм життям творять навколо себе простір, який іншими беззаперечно визначається, як приналежний саме цим людям, саме цьому народу. Це Люди, почуття гідності та власної ідентичності яких нерозривно пов’язане не лише з фізичними потребами (тваринна сутність), а і з почуттям їх приналежності до певного Роду, певного етносу, певного краю (духовна сутність). Вони кожним своїм порухом, усім своїм життям створюють особливий образ, певний архетип, який безпомилково визначається, як національна особливість, відмінність цього народу-країни-Держави від інших, саме життя і діяльність таких людей, по суті, і є «традиціями і звичаями цього народу». Вони і є, якщо говорити сучасною мовою, носіями своєї національної ментальності. Вся їх сила і перевага перед іншими базується, можна сказати, в більшій мірі лише на їх сприйнятті і відчутті того, що вони господарі на своїй землі, відчутті нерозривного зв’язку зі своєю землею, своїм краєм, зі своєю спільнотою (буквально – з сусідами, що живуть поруч, в одному поселенні чи на одній вулиці), і у щасливих випадках – зі своєю Державою. Це патріоти не за визначенням, а по суті, це люди, які усвідомили себе і свою приналежність до народу, яка дійсно є константою, яка існує незалежно від того, усвідомить її окремий індивід, чи так і буде все життя космополітом, для якого все на цій планеті не рідне, чуже. Якщо розібратися (і це доведено багатьма працями та дослідженнями етносу та поняття «етнічного»), то людина буквально походить від землі, де вона народилася і прожила дитинство. Весь її світогляд і власне «я» формується на особливостях території, на якій вона виростає, на відносинах з людьми, з якими вона спілкується (батьки, родичі, сусіди, громадяни), на особливостях її сприйняття цієї землі і цих людей у їх нерозривному взаємозв’язку. Можна ще згадати, що люди, відірвані від землі, як у буквальному, так і переносному сенсі (міські жителі), стосовно категорії етносу (як і стосовно багатьох інших базових понять), є неповноцінними, тому їм легше абстрагуватися від спільноти і важче віднайти свою кровну, родову, генну спорідненість, але це тема для окремого дослідження. Патріоти – це кістяк країни, етносу, народу. Вони визначилися, що для них є РІДНЕ, і живуть своє власне життя, їх внутрішня спорідненість сильніша за будь-які економічні, політичні, релігійні, державні та інші системи, спрямовані на руйнування єдності під ярликом всесвітнього об’єднання. Саме з таких (можна навіть сказати, виключно з таких) людей народжуються митці, вожді, «знамена» свого народу, здатні бути символом його об’єднання і вираженням його особливостей як для самого народу, так і для інших етносів. Адже творити людина може лише з глибини своєї душі, якщо є у світі їй щось близьке, те, що об’єднує її з усім людством, але водночас вирізняє її та її спільноту з-поміж інших, сила творчості такої людини – у пропусканні душі її народу через особисте, через свою душу... а що здатен створити космополіт? Щось таки здатен, бо у відстороненості теж є своя сила, але це буде швидше певна схема, хитрість, спрямована на обман інших і отримання особистого зиску, а не творчість. Творчість пов’язана безпосередньо з поняттям рідного, своєї усвідомленої генної приналежності, науковці можуть щось створити як космополіти, на благо всього людства, але лише сприйнявши весь світ як «рідний»... Тобто Люди – це ті, про яких зразу кожен може сказати, це «австрієць», це «поляк», це «українець», це «японець» і т.д. з того невловимого, що вони собою виражають, з того, як вони живуть і як сприймають світ і своє місце в ньому, причому ця національна приналежність може бути зовсім не прив’язана до тієї держави, в якій вони проживають. Людина – це той, хто поважає себе, чи як «творіння Бога», чи як «нащадок Богів», чи як частинка Всесвіту. Саме від цієї поваги йде визнання відповідальної місії – прожити ВЛАСНЕ життя, взяти відповідальність перед своєю ж вірою, своєю сутністю, за всі свої вчинки (і слова, які базуються на мисленні) від народження до смерті. Мабуть, лише Людині зрозуміле і близьке таке поняття, як «залишатися собою», адже лише вона може «маніпулювати» своїми вчинками і визначати чи грати «роль» у власному житті. Глибокий зв’язок з рідним, «національним», генетичним першоєством – є силою таких людей. Адже ще жоден великий художник, мислитель, творець, письменник, філософ, науковець, дослідник і т.д. не був «безнаціональним», «байдужим до своєї національності» чи «особою без громадянства». Лише такі Люди здатні відчувати справжню, розділену і помножену серед свого народу, радість, радість від дарування, віддавання частинки своєї душі на благо. Власне, хто такі Патріоти – це люди, які, перш за все, ПОВАЖАЮТЬ СЕБЕ, поважають свою людську, духовну сутність.

Байдужі (Споживачі, «чорні діри») – основна маса людства. Це основна біомаса будь-якої країни в будь-якій точці нашої планети. Все, що робить людину людиною, відрізняє від тварини, всі ідеали і принципи, сама гідність людська – все це з них витягнуто (кимось чи ними ж самими, власноруч) і замінено на простий, звичайний голод, голод до всього. Це споживачі у чистому вигляді, чорні діри Всесвіту, які втягують в себе все з послідовністю вічного двигуна-бездумної машини, яка не здатна зрозуміти сутність свого існування. Ці людські істоти ніколи не здатні ні за що відповідати, навіть за власне життя. В усіх ситуаціях, коли треба жити і приймати рішення (жити ВЛАСНИМ життям), вони займають відсторонену позицію зверхнього судді, який вибирає, а хто ж створить їм умови для солодшого сну чи ситнішого обіду, хто піднесе їм їхнє ж життя на тарелі. Вони судять всіх і все, завжди мають категоричну думку щодо всього, іншими словами, це взагалі не люди, це «нежить», як колись називали таких. Але навіть такі люди здатні змінитися після усвідомлення своєї категорії, хоча їх важко спонукати до дії, до пробудження (і дуже просто маніпулювати, заклавши їм хибні основи як свої, як такі, яких вони досягли самі), адже, певною мірою, надійний захист від мук сумління, від сумнівів, взагалі від роздумів про життя їм дає їх захисний панцир (і ще й який) – їхня байдужість, байдужість не до чужого горя, не до зовнішніх обставин, а до власного життя. На основі того, що їм «нависне на очі» чи що їм навішають на вуха вигадані «авторитети» (ті, хто ними маніпулює), Байдужі миттєво і з неповторною легкістю кардинально змінюють свої «принципи та ідеали», які вони ще мить тому захищали з піною з рота, і ці ідеали так само миттєво набувають абсолютної категоричності та «єдиноправильності».
Чи може олігарх мати національність? Чи може сама ідея свободи належати лише певному етносу? Злість та невдоволеність, яка переповнює людей, котрі не хочуть ні за що відповідати, закрившись у своїй байдужості, коли над ними все ж бере верх генетика (від якої вони так хочуть відкараскатися) і їх розуму вдається не просто відсторонитися від системи (державки), а зрозуміти і перемогти, використати її на догоду своїм «бездушним» бажанням, саме злість і невдоволеність можуть зробити таких людей олігархами. Людина не здатна настільки сліпо накопичувати матеріальні блага, лише Байдужий може безкінечно всотувати все, не переварюючи і не аналізуючи, лише байдужа «людина» може не мати дна, бути «нескінченною» у своїх амбіціях чи штучно сприйнятих «потребах», така байдужа не зможе бути і щасливою, бо як можна «зупинитися» на щасті, коли безкінечна «чорна діра» постійно потребує лише одного – всотування і споживання.
Ніде на чужині Люди не приживаються, якщо залишаються вимушено десь, як діаспора, то переносять з собою весь «світ», представниками якого вони є; Байдужі ж приживаються де завгодно, це космополіти-паразити, які здатні залишити після себе лише випалену пустелю. Вони завжди займають позицію суддів, оцінювачів, споживачів, ніколи ні за що не беруть відповідальності (та і як, «ми ж тут чужі, от якби вдома, де ми господарі», тобто ніде, адже вся Земля для них не рідна, чужа), такі «громадяни» є відвертим баластом, який тягне на дно будь-яку Державу і часто є (якщо вони якимось чином вислизають з нав’язаних споживацьких догм) зайвою болячкою навіть для державок. Бо «людина поза суспільством собі подібних перетворюється у свідому тварину. Лише серед собі подібних, всмоктуючи, як губка, досвід попередніх поколінь, накопичений протягом століть людством, у людському мозку може засвітитися іскра свідомості»1. Ці люди цінують лише матеріальні блага, для них все, що існує в житті, є лише першою частиною речення, яке завжди закінчується на «..., так, але я маю їсти, і тому будь-яким способом здобути собі їжу», проте надбання цих благ, того, чого вони так прагнуть, не приносить їм ані щастя, ані радості, бо їх механізм споживання затьмарює їм і розум, і серце.
Етнічно (національно) несвідомій людині легше прищепити людські пороки, адже такі люди не мають меж дозволеного, в духовній площині, це, по суті, прямоходячі тварини. В цьому «перевага» таких людей, адже вони сильні своєї бездуховністю. Покинути рідну домівку, зректися своїх батьків, свого Роду, зрадити друзів, взагалі, не бути ні до чого прив’язаним на цьому світі – це їхня основна сутність, всі ці риси заміняє штучно вставлене в саму душу бажання «жити краще», жадоба до грошей та до приниження інших. Певною окремою ланкою цієї категорії можуть бути люди, які можуть гордитися чужими здобутками, вигаданою силою, «своїми» бандитами-земляками чи своїми пороками, вадами (як сучасні росіяни).

Ненависники (повністю втрачені). В першу чергу, це втрачені для себе, для свого духовного розвитку люди, втрачені для своєї карми, якщо можна так висловитись. Іншими словами, це «радикальне крило» Байдужих. Якщо ще простіше – це невдоволені споживачі. Вони повністю втратили здатність аналізувати СЕБЕ і свій внутрішній світ. Від розуміння того, що вони є опорою певної системи, яка їм чужа, та від ілюзій (нездійсненних) щодо іншого епіцентру (іншої Батьківщини), який начебто може колись стати їм рідним, такі «люди» просто втратили здатність віднайти своє місце у цьому світі і у своїй же власній світоглядній системі, вони відтяли зі своїх шляхів ту стежечку, яка може привести навіть їх до щастя, вони повністю живлять усе своє життя, навіть усе своє БУТТЯ – ненавистю, злобою, невдоволеністю. Ні за яких обставин такі люди не можуть повністю радіти життю та бути щасливими. Вони не є такими категоричними, як Байдужі, швидше взагалі ними відкидається будь-яка абсолютизація як така, для них відсутні будь-які прагнення чи будь-які вдосконалення, що потребують наполегливості та кропіткої роботи, вони живуть лише однією думкою-сутністю – «нам винен увесь світ, він не дав нам того, що, на нашу думку, повинен був дати». Такі люди просто не здатні усвідомити елементарну істину: щоб ВЗЯТИ щось від цього світу, треба стати не його частинкою, треба стати певною суб’єктною одиницею, усвідомити себе, знайти свою внутрішню гармонію, стати, врешті-решт, Людиною (байдуже, навіть якщо така людина не визнає цей світ, головне, щоб вона сама себе визнала як сутність). Суб’єктність таких «людей» розмита до краю, самоаналіз в теорії не може бути присутній, бо аналізувати, власне, нема чого. «Життєве кредо» таких «людей» – заперечення всього і вся, постійне неусвідомлене виділення жовчної злоби та невдоволеності, абсолютний нігілізм будь-яких життєвих істин, що, по суті, приводить до заперечення навіть теоретичної можливості власного щастя. Причиною появи таких людей є звичайна колонізація, насильницьке завоювання території проживання етносу та підміна людських цінностей, коли це відбувається в першому поколінні – то це очевидно, адже відбуваються воєнні дії, переселення народів чи їх знищення, коли ж у наступних поколіннях, вирощених на штучних та викривлених, принесених на вістрі меча цінностях, то вони починають з абсолютною категоричністю доводити цінності штучно вкладеного їм у мозок та душу світу, ось це страшно, це просто яничари. Це істоти, екзистенціальне «я» яких ще не досягло рівня Людини розумної, свідомої, і було заражене мемами іншої, чужої, ворожої культури. Якщо говорити про щастя, можливо, такі яничари зможуть бути «щасливими» – від смачної їжі, тваринного сексу, задоволення від заздрощів інших, від приниження інших, від певних потреб тваринної сутності людини, але ніколи не відчують щастя від досягнення певної мети, гордощів від досягнення успіху чи набуття досконалих навичок, здобутих завдяки кропіткій праці та постійному самовдосконаленню, від усвідомлення своєї користі людям і цьому світові, від своєї творчості, власне, від продовження роду. Все життя плекати ненависть і злість, невдоволення, живитися цією ненавистю, розповсюджувати жовч злості та несприйняття всього і вся – ось кредо таких людей, усвідомлене чи не усвідомлене, але реальне. Винен весь світ, але ні в якому разі не вони самі, змінити, на їх думку, цю спрямованість на вектор ненависті може хто завгодно, але не вони самі – такі викривлені базові поняття керують їхнім життям.

16808689 1950212825207579 206866163 n ще цікава окрема категорія – «людина-флешмоб» чи «людина-селфі», яка певною мірою поєднує певні риси усіх трьох попередніх категорій, проте її небажання жити в реальному світі, бажання створити свій, художній, штучний, власний світ зі своїми власними «реальними» для неї подіями, виокремлює цю категорію за іншими критеріями, не співвідносними з трьома попередніми. Таким людям теж не властивий самоаналіз, роблячи інших споглядачами створеного ним штучного світу і себе в ньому, вони насправді не хочуть змінити світ, навіть свій внутрішній, не кажучи вже про реальний, а просто хочуть бути головними героями власного світу. Розчарування від байдужості реального світу до їх штучного внутрішнього може бути для таких людей занадто великим, аж до повної дисгармонії із зовнішнім світом. Взагалі, можливо, можна виокремлювати багато категорій, якщо розширити діапазон критеріїв, за якими робити класифікацію, але якщо базуватися на самоусвідомленні своєї сутності, сприйнятті цього світу і свого місця в ньому, здатності державотворення, осмислення реальності у Всесвіті та конкретно на землі (і на Землі), усвідомленні свого екзистенціального «я», то всі люди на планеті відносяться до згаданих трьох категорій.

Оскільки саме Ненависники є значною частиною сучасної України, то зупинимося на цій категорії трішки докладніше. Мононаціональна держава характеризується не кількісним співвідношенням людей різних національностей, які в ній проживають, а пропорціями саме вищезгаданих «категорій» людей, які становлять масу її «громадян». Говорити про те, що Україна поліетнічна чи багатонаціональна – це те ж саме, що заявляти про її неіснування, адже штучне заселення території сучасної держави Україна, столітнє культивування (теж штучне, насильницьке) на її теренах саме Байдужих та Ненависників говорить само за себе про наявність іншої, третьої сили, яка і хоче знищити не державу, не народ, а взагалі такий етнос, як українці. Коли створюється Держава (в Україні, в силу багатьох факторів, про Державу ще взагалі не варто й згадувати, колоніальне, совкове мислення не лише постійно нав’язується зі сторони, воно роз’їдає практично усіх, хто може стати Громадянами, зсередини), то автоматично, адже це базова річ, вводиться присяга громадянина та відповідальність за порушення положень цієї присяги. Такий фільтр змусив би виїхати чи переглянути своє життя багатьох так званих «громадян», причому будь-якої держави, не конкретно України.
«Рускагаварящіє украінци» чи французькомовні італійці – це просто прошарок тих самих Байдужих чи Ненависників, які не хочуть усвідомити того, що їх виростили, як рибок в акваріумі. Чим більш категорична у своїх судженнях людина – тим на меншому об’ємі знань базується її категоричність. Тобто, скажімо, якщо людина все життя присвятила вивченню чогось (фізики, садівництва, медицини), то в цій галузі вона «може дозволити» собі сумніватися, оскільки тут її категоричність базується на конкретних знаннях і власному досвіді, які допускають можливість ведення певної дискусії-діалогу та зміцнення/зміну/бажання дослідити свої погляди, а ось абсолютно категоричною людина може бути лише в тій сфері, її знання про яку фактично дорівнюють нулю. Скажімо, Байдужий – це ще не втрачена людина, вона здатна до самоаналізу і дискусії, але ж ніякої науки не потрібно для того, щоб ще раз довести таку-собі аксіому, що дурника чи ідіота ніколи і нічим не можна переконати в тому, що він є, власне, дурником чи ідіотом. То ж і для Ненависників не існує факторів, які б змогли повернути їм розум, переформатувати їх астральну сутність, це можливо лише при переродженні. Для більшої «прозорості» можна навести один дуже простенький приклад. Кожен українець, чи то, власне, Українець, чи «рускагаварящій» (себто Байдужий чи Ненависник, особа без національності) може поставити над собою такий-собі дослід: протягом певного періоду (3-6 місяців) змусити себе говорити і думати виключно «іншою» мовою, російською чи українською. Результатом такого досліду стане усвідомлення того, яка мова є РІДНОЮ людині, і чи не ламала вона себе все життя, думаючи, що їй все одно чи що рідною для неї є інша мова. Головне, це потрібно, не для якоїсь високої мети, не для політики, не для доведення комусь чогось, а самій людині для усвідомлення своєї сутності і для повернення на шлях до свого власного щастя. Після проходження цього «досліду» з людиною можуть статися лише дві речі (адже ми говоримо про Україну і рускій мір): 1 або людина зрозуміє, що українська мова є для неї справді чужинською, що рідна для неї російська, тобто коріння в неї російське. І це того варто, адже тоді така людина зможе будувати своє життя, базуючись на іншому ставленні до світу, до людей, до себе самої. Це потрібно не тому, що хтось того хоче чи хтось погано чи добре ставиться до людини, а їй самій, для віднайдення своєї гармонії, позбавлення постійного невдоволення, позбавлення свого кармічного підключення до джерела ненависті. Адже, як зазначає Луїза Хей, повне звільнення від накопичених образ чи злоби виліковує навіть рак. А людина, яка не гармоніює з зовнішнім оточенням, чи як частинка етносу, чи як діаспора, буде постійно накопичувати образу на весь білий світ, замість того, щоб заглибитися у себе і віднайти причину свого невдоволення, свого «не життя». Така людина може шукати щастя в Росії, адже це її «рідна» земля, а може залишатися і в Україні, але будувати своє ставлення до України і українців як до людей, які прийняли її на своїй землі, тобто вона повинна (ДЛЯ СЕБЕ, для свого щастя) поважати їх і цінувати їхнє ставлення до себе, бути достойним гостем, якого є за що поважати, якщо його життєві принципи будуються на повазі до тих людей і до тієї землі, які її оточують. І потрібне таке усвідомлення не з примусу чи для кращого пристосування до системи, державки чи цивілізації, а для відродження духовної сутності людини, для віднайдення її гармонії з внутрішнім та зовнішнім світом, врешті-решт, для того, щоб людина ПОБАЧИЛА свій шлях до щастя. 2 Або ж так званий рускагаварящій українець зрозуміє, наскільки він сам себе труїв усе життя, думаючи, що йому «всьо равно» чи що він вже зросійщився, усвідомить, що для нього рідне, а що чуже. Значення в цього досліду дуже банальне: говорити НЕ РІДНОЮ мовою – це не бути повноцінною людиною. Це залишатися в невизначеності стосовно того, що ж тобі самому в собі дорожче, тваринна сутність (добре їсти, спати, мати секс, задоволення, які тобі пропонує той світ, який ти ненавидиш, тішити свої штучні потреби, які вклинив у тебе той же ненависний світ (прагнення до багатства, зловтішання, заздрість, жадібність і т.п.), одним словом, «жити краще»), чи все ж людська (творчість, мислення, усвідомлення, єднання з народом, відчуття свого коріння, сила духу, здатність бути господарем, здатність брати відповідальність за власне життя і за все, що тебе оточує на твоїй землі). Ні, цим кроком українець не збудує Державу, а лише зробить ВИБІР, насправді змінить свій (увесь білий) світ, зробить перший крок на шляху до розуміння себе як Людини, для якої державки – це просто тіні, які миготять за обрієм... Коли російськомовний «громадянин» України переходить на українську, то це лиш маленький перший крочок до виходу з російської матриці «штучно індукованого божевілля»2. То ж перехід рускагаварящіх на українську – це не просто примха чи дань моді, чи взагалі бажання пожартувати, ні, це маленький, можливо, перший, але водночас найважливіший ВИБІР, РІШЕННЯ в житті людини, після якого змінюється все. Це, власне, і означає «змінити світ», адже після цього зміняться друзі, можливо навіть зміняться стосунки в сім’ї чи сама сім’я, після цього людина зможе вибудувати своє життя чи створити іншу сім’ю за докорінно іншими принципами, базуючись на іншому усвідомленні світу, себе, народу, землі рідної. Це стане першим кроком до переосмислення цінностей і початком здатності аналізувати себе і світ. Мова, на сучасному рівні розвитку «цивілізації», відіграє в цій категорії понять ключову, базову роль стержня, на який нанизуються все інше, але сама ця категорія, весь комплекс, а не лише стержень, – це не мова як така (і вже ж тим паче не мова спілкування), це поняття, міфологема, архетип, базова сутність, мем, якщо хочете, РІДНОГО. РІДНЕ невіддільне від «я» (чи астрального «я», чи духовного, фізичного, біологічного, будь-якого), тому якщо для «я» (самоусвідомлена сутність кожної людини) не існує РІДНОГО, то, власне, і «я» – це вже не сутність, не щось самодостатнє, це просто неусвідомлена істота, рослина, якщо вже вдаватися до алегорій. Це генетично втрачена сутність, безкровне створіння, адже «скільки нас рятував од безглуздих учинків голос рідної крові, скільки виводило з темних манівців світло маминої сльози»3... Проблема двомовності (коли батьки дитини спілкуються різними мовами, чи коли мова побутового спілкування відрізняється від мови суспільного оточення, чи коли, скажімо, з дитячого садочку дитина починає вивчати «іноземні» мови) – це тема для іншої статті, але тут варто згадати лише те, що двомовність не лише руйнує побут і, автоматично, життя людини, але руйнує також і базове сприйняття РІДНОГО, усвідомлення себе частиною свого Роду, усвідомлення себе у світі, як стосовно інших людей, так і приналежно до певної території.

btpqv5rfvqkНайцікавішим є те, що при бажанні, лише за поштовхом якихось внутрішніх (хоча передувати цим внутрішнім чинникам можуть і події зовнішнього світу, якісь випадкові обставини), світоглядних факторів людина може зрозуміти свою приналежність до певної категорії, усвідомити, так би мовити, «рівень свого розвитку» (духовного, інтелектуального, екзистенціального...). А перевага такого усвідомлення полягає ще й у тому, що КОЖНА людина чи «людина» може вирішити для себе сама і виключно САМА, до якої категорії вона відноситься, і зробити вибір, чи залишатися їй індиферентною, плюнути на все і «жити далі», чи все ж докласти певних зусиль задля власних щастя і гармонії. Тобто в будь-який момент свого життя, в будь-якій точці планети Земля, в будь-якому селищі, місті, державі чи Державі кожна людина може усвідомити, яким шляхом вона йде – шляхом Людини, Байдужого чи Ненависника. А усвідомивши це, може зробити вибір і перейти в іншу категорію (стати Людиною), хоч цей перехід може тривати все життя і не досягти успіху. Кожен з нас не може самостійно в дитинстві вибирати, до якої з трьох категорій йому долучитися, може лише, провівши глибокий аналіз свого світогляду і, власне, життя, зрозуміти, до якої категорії він/вона відноситься, а вже тоді кожен може зробити вибір і визначити, чи хоче він перейти в іншу категорію і що для цього потрібно зробити не державі, не країні, не сусіду чи голові сільради, а йому самому/самій, вибудувати особистий план дій, який приведе врешті-решт не до раю на тому світі, не до якогось блаженства в позахмарному просторі, а до людського щастя на землі.
Життя в цивілізованому суспільстві, де людина практично повністю відірвалася від Природи, перетворивши весь світ на завод з виробництва пристроїв для задоволення своїх потреб (яких би людина взагалі не мала, якщо б не розчинила в цивілізації всю свою духовну, природну, божу сутність), – це і є, більшою мірою, тернистий шлях до усвідомлення себе, важке та неоднозначне усвідомлення, і, нарешті, боротьба з усім штучним та чужим, з усіма «дарами» цивілізації, якими цей світ заповнює весь наш життєвий простір. Ця боротьба можлива лише шляхом самоаналізу та самокопання, фільтрування свого внутрішнього світу, щоб виокремити справжнє сміття чи то у формі насіння, чи вже у формі добре культивованих «рослин» – сучасних цивілізаційних «потреб», прагнень до «благ цивілізації». Чому, наприклад, людина повинна все життя мріяти про комфортний дорогий автомобіль? Якщо це лише засіб пересування? Що спонукає людину переміщатися, навіщо потрібні засоби пересування? Чи є бажання подорожувати чи пересуватися справді ЇЇ ВЛАСНИМ? Людина невіддільна від суспільства, від «цивілізації». То ж які бажання (не потреби) людини є справжніми, першопочатковими, а які нашаровані тією ж таки цивілізацією? Навіщо автомобіль – більше все ж для того, щоб заздрили інші (це не цивілізаційне нашарування?) Чому хочеться «жити краще» – щоб почуватися «комфортно» (стабільно, а стабільність суперечить людському єству), «успішно», «незалежно», «задоволено», «багато», «могутньо», «зверхньо» – хіба ці поняття є істинними бажаннями людини? Чи це «подарунки» цивілізаційного розвитку людства, який пішов взагалі в протилежному напрямку від напряму «гармонії з природою». Дослухатися до свого віднайденого внутрішнього «я», виявляти причин та наслідки появи штучних бажань, знайти своє істинне призначення (іншими словами «сенс життя») – хіба не це істинні бажання людини духовної без усіляких нашарувань?
Що краще в житті: більше створити, віддати, подарувати щось, пропущене через тебе, через власну духовну сутність, як довершене поєднання вічності буття та миті життя на планеті, щось створене тобою самим/самою, як результат твого життєвого шляху; чи більше з’їсти, довше поспати, полінитися, більше розбагатіти, довше владарювати, менше відповідати і т.д.? Такий вибір «кращого», так чи інакше, рано чи пізно робить у «своєму» житті кожна людська істота, але чи свідомо вона його робить? Чи щаслива людина, яка зрозуміла світ і стала цивілізаційно успішною (багатою), але так і не наблизилася до розгадки самої себе? Скільки щасливих моментів, від яких перехоплює подих, відчуває багатій і можновладець? Чи більше від ремісника, який, віднайшовши себе, досягнув найвищої майстерності у свої виробах чи творіннях, але не став «успішним», бо не заробив більше, ніж йому треба? Де закінчується своє, рідне, індивідуальне, і починається чуже, колективне, нічиє? Чого насправді прагне людина у своєму житті? Щоб це зрозуміти, треба піднятися над своїм тваринним (цивілізаційним, технологічним, матеріальним) єством, віднайти в глибинах підсвідомості свою духовну іскру, налагодити гармонійний зв’язок, зрозуміти себе врешті-решт. Повнота цього розуміння невіддільна від усвідомлення свого кровного, генетичного зв’язку з іншими духовними сутностями, з такими поняттями, як Рід і рідне, а саме оперування поняттями і здатність мислити, усвідомлювати, як згадувалося вище, нероздільно пов’язане з мовою. То ж «рідне» і «мова» (а також «гармонія», «духовне», «щастя»...) – нерозривно пов’язані, без одного не існує інше, чи навіть від неповноцінності одного спотворюється й інше.
Отже очевидно, якщо людина свідомо визнає, що РІДНОЮ для неї є російська (навіть якщо не заглиблюватися далі і не відшукувати причин, чому саме вона так вважає), тобто вона росіянка, але вивчила українську, з повагою живе і ставиться до українців, то й по відношенню до себе вона викликає повагу і визнання як така, що поважає себе і готова, задля збереження своєї ідентичності повністю прийняти інші, чужі для неї культуру, ментальність, побут, то вона відкриє для себе шлях до гармонійного життя зі світом, що її оточує, і зі своїм внутрішнім. І тут може бути нонсонс, якщо російська рідна, але Батьківщина – це не Росія, а Україна – то, виходить, що така людина покруч, заблукала на манівцях, і не буде почувати себе достатньо комфортно ніде, допоки не віднайде і не сумістить рідну мову і рідну мовну батьківщину, тільки після цього може бути мова про те, що духовність такої людини перемогла тваринне єство і стала на шлях свого розвитку. «Людина поза межами свого етносу втрачає себе як особистість, втрачає можливості відтворення свого роду, позбувається коріння, що живить його розум і душу. [...] Адже легко помітити очевидне: все, що створене в духовній сфері, явлене не національному ґрунті, і лише потім набуває загальнолюдського визнання»4. Що значить віднайти себе? Чи можна все життя прожити бездуховно? Так робить повальна більшість на всій планеті, не поєднавшись зі своєю духовною сутністю, яка «приймає тіло» при народженні, людина перебуває певний період існування з точки народження в точку смерті.
Якщо людина спілкується у «світському» житті іншою мовою, ніж та, що в побуті, чи живе вона власним життям? Чи залишається у неї час, щоб побути собою? Це найвище лицемірство, якщо в побуті спілкуватися чужою, а «десь» – рідною... Рідна мова пов’язана з мовою спілкування, це так, адже якщо не спілкуватися нею (хай вона хоч тричі рідна), то вона помирає (це як матір, якщо все життя не хотів її бачити, принижував, було соромно, називав якусь потвору «ріднішою, ніж рідна мати», а потім після смерті матері лізе на сцену, склавши пісеньку про те, як йому шкода рідної мами, що відразу ж «духовно вивищує» такого покидька в очах тих, перед ким йому за життя було соромно за рідну матір). Мислення теж абсолютно невіддільне не просто від мови, а саме від рідної мови, але чи ж є мова мислення достатнім фактором, щоб називати її рідною і співвідносити себе з тим етносом, який є носієм цієї мови? Якщо я, скажімо, як перекладач, доволі часто починаю думати мовою перекладу (італійською, англійською, не важливо, іноземною), то чи ж стаю тоді італійцем чи англійцем, іноземцем? І вже ж тим паче чи дає це мені право називати італійську, англійську, іноземну своєю рідною мовою? А базуючись на цьому і багатьох інших факторах, постає ще одне питання: чи можна рідну мову вибирати? Якщо людина вважає себе білінгвом, вона може вільно визначити-вибрати, яка мова їй «рідніша», причому це ніяк не вплине на мову її спілкування? Аж ніяк. Проте ця хибна думка доволі часто зустрічається, в більшості випадків лише тому що ніхто не намагався достатньо заглибитися в сутність цієї проблеми. Лише усвідомивши себе, свій етнос, своє коріння (Рід, родовід) свою Батьківщину (мовну), свою духовність, людина може визначити, яка мова є для неї рідною, разом з тим визначивши, наскільки заглибилася і якої шкоди завдала її внутрішньому світові та інша мова з її двомовності, визначити, якою мірою вона перетворилася на Байдужого чи Ненависника і які її шанси стати Людиною.
Тому, власне, вибір, який робить чи не робить за своє життя кожна людина, є мірилом того, наскільки ця людина може бути повноцінною, може повністю «реалізувати» себе у цьому світі за такий короткий проміжок часу, як життя, мірилом своєї цілісності та досконалості, що найважливіше, у власних очах. То ж дійти до усвідомлення і визначити, до якої категорії вона відноситися, може кожна людина, це усвідомлення буде принаймні якоюсь відповіддю на своє запитання, для чого саме вона народилася, це її відповідальність перед своїм екзистенціальним «я»... кожна людина, власне, сама вирішує, ЖИТИ їй чи плисти половою за течією, бути Людиною і оточувати себе Людьми, чи все ж «быць скотам»... Всі звикли говорити за політиків та за глобальні проблеми, мовчки проходячи мимо, коли хтось у власному під’їзді кидає недопалки чи коли у маршрутці звучить шансон, всі хочуть «змінити світ» на краще, якщо це не зачіпає їх власну персону і якщо це ніяк не стосується «філософського» копання в собі та визнання своїх помилок. То ж такий «маленький» крок, маленьке усвідомлення рідного стане вершечком величезного айсбергу, справжньою зміною навколишнього світу, в якому живе кожна людина. То ж давайте без зайвого пафосу скажемо самі собі: «я українець» чи «я росіянин», щоб справді змінити власне життя. Окрім того, в сьогоднішніх умовах «рускагаварящій украінєц» – це не просто НЕ Людина (а Байдужий чи Ненависник), це або нерозкритий росіянин/росіянка (і тоді він/вона власними руками псує свою долю), або ж справді нерішучий недоукраїнець, який безпосередньо воює на мовному фронті, і кожне його російське слово на цій землі, це не лише плювок на шлях свого власного духовного розвитку, це плювок на могили всіх українців, починаючи від Київської Русі, могили доби козаччини, могили упівців, могили славних воїнів російсько-української війни від 2014 року.
Звичайно ж, щоб добитися результату, якась категоричність з боку когось не може бути рушійною силою чи, тим паче, вирішальним фактором. Лише категоричність людини до самої себе може змінити напрямок її розвитку чи піднести на вищий щабель у її бажанні осягнути світ. Але щоб людина усвідомила, що вона МОЖЕ жити за якимись своїми власними, встановленими нею ж самою принципами, потрібні зовнішні чинники, «категоричність друга чи знайомого», десь почуті слова чи підказки, які стануть тим фоном для набуття чесності перед собою, основою для формування свого істинного «я», своєї сакральної суті. Зовнішні фактори аж ніяк не повинні сприйматися як істинні чи хибні (бо це і є пряма маніпуляція), вони повинні бути глиною для формування ВЛАСНОЇ думки людини, її власного ставлення до подій та інформації, які походять як ззовні, так і з неї самої. Коли людина сама собі не може відповісти на питання чому? (чому я їм, чому я думаю, чому я чиню так, а не інакше, чому мені хочеться того, а не цього, чому я прагну те чи туди, а не інше та не туди, чому я кажу саме це, а не інше, чому я не маю уявлення про те, чого мені хочеться, чому, чому, чому...), то це означає, що вона не живе своїм життям, так чи інакше вона є лише інструментом у руках «ляльководів».
Окрім того, якщо у російськомовних ця стаття може викликати обурення, хотілося б запитати: а чи пробували Ви, розуміючи насправді «корінь» тих чи інших проблем, які траплялися на життєвому шляху, злитися не на життя і зовнішні чинники, а на самих себе, на ланцюжок думок-слів-вчинків, які й призвели до появи проблеми? Якщо так, то з цього можна зробити висновок, що Ви можете брати на себе відповідальність за СВОЄ життя, Ви можете аналізувати себе (а отже шлях вашого духовного розвитку залежить лише від Вас), Ви можете переспрямувати своє життя з вектору ненависті на вектор щастя...

Примітки

1 Матвієнко Петро. Чому люди – не люди і не Боги! // Буття Українців: VI науково-практична конференція. – К., 2008.
2 Забужко Оксана. «І знов я влізаю в танк...». Вибрані тексти 2012-12016: статті, есе, інтерв’ю, спогади. – К., 2016.
3 Шкляр Василь. Танець під чортову дудку // Шкляр Василь. Чорне сонце: збірка. – Харків, 2015.
4 Шевцов Василь. Від серця до серця // Буття Українців: VI науково-практична конференція. – К., 2008.